Собор Різдва Богородиці в Козельщині зберігає історії, яким складно знайти раціональне пояснення. Перед головною святинею храму – Козельщанською іконою Божої Матері, за монастирським реєстром задокументували кілька сотень випадків зцілення, підтверджених медичними висновками. За родинною легендою, ікона потрапила до козаків після штурму Константинополя, а згодом майже 60 років її переховували від радянської влади. Ігуменя, яка знала місце схованки, не видала таємниці навіть перед смертю.
Історія Козельщинського монастиря та величного собору нерозривно пов’язана з іконою Божої Матері. Саме поява чудотворної ікони та подія, яку вважають її першим відомим чудом, стали переломним моментом для невеликого села, яке до того майже нічим не вирізнялося серед інших населених пунктів Полтавщини. Не менш драматичною була й історія самого собору. Він пережив дві світові війни, роки без даху, табір для польських військовополонених та спробу підриву у 1970-х роках.
Історію собору близько 20 років досліджує Іван Кравченко, який є членом Української спілки краєзнавців. В інтерв’ю ЗМІСТу краєзнавець розповідає, як собор пережив війни, радянські переслідування та спробу знищення, а Козельщанська ікона – десятиліття переховування.
Від першого дерев’яного храму до розквіту монастиря
На початку минулого століття це було непримітне село всього з вісімдесятьма двома хатами, яке нічим особливим не виділялося серед сотень інших сіл Полтавщини. Єдиним орієнтиром для мандрівників, що прямували з Криму на Полтаву, слугував місцевий панський маєток. Саме він, а не саме село, привертав увагу подорожніх.
Усе змінилося після події, яку в місцевому статуті називають чудом перед іконою Богородиці. Йдеться про зцілення доньки Володимира Капніста – онучки відомого математика Михайла Остроградського, чиї життєвий шлях і поховання пов’язані саме з полтавською землею. Це зцілення стало переломним моментом в історії краю: на знак вдячності Богородиці родина Капністів пожертвувала тридцять десятин землі на місці, де нині розташований монастир. За благословенням тогочасного полтавського владики тут звели перший, дерев’яний, собор.
Разом із цим розбудовувався і монастир. Віряни жертвували на його потреби гроші, землю, будівельні матеріали та інші речі. Навколо храму поступово виник цілий комплекс споруд, необхідних для життя монастиря та прийому великої кількості паломників. До святині тягнулися люди різного достатку та стану здоров’я: хворі й здорові, бідні й заможні.
Завдяки цьому монастир розбудовувався надзвичайно активно. Тут з’явилися чотири церковно-парафіяльні школи – по дві окремо для хлопчиків і дівчаток, які утримували повністю коштом монастиря. Під час російсько-японської війни на території монастиря діяв шпиталь, де черниці доглядали за пораненими солдатами. Були зведені й так звані странноприїмні будинки – своєрідні готелі того часу для прочан.
Окремої уваги заслуговує факт, що саме тут, у Козельщині, вперше в сільській місцевості Полтавщини провели водогін. Через високе розташування місцевості вода залягала дуже глибоко, тоді як потреби великого господарства монастиря були значними. Джерело води знайшли за півверсти на південь від монастиря, там викопали колодязь, і звідти по свинцевих трубах вода надходила безпосередньо до монастирських споруд.
«Ми знаходимося дуже високо, вода дуже глибоко, а потреба була велика, тому що господарство велике було. Води потрібно було багато. Тому знайшли на півверсти на південь місце і там викопали колодязь, і звідти брали воду в солом’яних трубах по всій Козельщині, ну, до монастиря, звісно, і до всіх його труб проведена вода».
Після революції та встановлення радянської влади на Полтавщині 1918 року постало питання нового адміністративно-територіального поділу. Розглядалися різні варіанти – зокрема Нова Ґалещина з її потужними промисловими підприємствами. Однак вибір зрештою впав на Козельщину – саме тому, що тут уже існував розвинений комплекс монастирських приміщень, придатних для розміщення нової адміністрації: райкомів партії, виконкомів, шкіл, лікарень, бібліотек і технікумів.
За словами краєзнавця, увесь подальший розвиток Козельщини як адміністративного та культурного центру завдячує саме монастирю, а монастир, своєю чергою – чудотворній іконі.
Пошук слідів першої дерев’яної церкви монастиря
Однією з менш відомих, але по-своєму показових сторінок дослідницької роботи краєзнавця стало встановлення точного місця, де колись стояла перша, дерев’яна церква монастиря. Про сам факт її існування свідчили лише архівні описи та дуже старі фотографії. Проте де саме розташовувалася будівля, до певного часу не знав ніхто: жодних усних свідчень чи місцевої пам’яті про це місце не збереглося.
Відповідь знайшлася завдяки уважному перечитуванню архівних документів: у них досить чітко зазначалося, на скільки аршинів на південь від нового кам’яного собору, який стоїть на теперішній Кам’яній вулиці, розташовувалася стара дерев’яна церква. Іван Кравченко самостійно відрахував цю відстань на південь за компасом і саме на визначеному місці під час спорудження гранітного пам’ятного хреста, що й нині стоїть на території монастиря, справді виявили залишки фундаменту первісної дерев’яної споруди.
На одній із кам’яних вставок цього хреста, виконаній у червоному камені, відтворене зображення тієї самої дерев’яної церкви, на основі старовинної фотографії. За словами дослідника, нинішній кам’яний собор практично повторює архітектуру свого дерев’яного попередника: ту саму кількість куполів, ту саму дзвіницю, з’єднану в одному об’ємі з основною будівлею. Відмінність полягає хіба що в масштабі – дерев’яна церква була помітно меншою за нинішній величний собор.
Проте, попри свою історичну, архітектурну та духовну цінність, собор офіційно не має статусу пам’ятки архітектури, навіть місцевого значення. На переконання Івана Кравченка, це прикра прогалина, яку варто виправити: офіційний охоронний статус захистив би будівлю від можливих спроб перебудови чи навіть знищення в майбутньому й гарантував би збереження собору в його первозданному вигляді.
Архітектура і випробування часом: як побудували собор
Архітектуру Козельщинського собору, за словами краєзнавця, було б несправедливо ставити цю споруду в один ряд із соборами Києва чи навіть самої Полтави. Водночас саме в цьому й криється особлива цінність храму, адже йдеться про невелике село на Полтавщині, де місцеві майстри спромоглися звести справжнє архітектурне диво, вкладаючи в нього надзвичайну старанність, майстерність і наполегливу працю.
Первісний собор був дерев’яним, проте досить швидко прийшов у непридатний стан: улітку в ньому було нестерпно спекотно, узимку – холодно, оскільки приміщення не опалювалося, і воно не могло вмістити всіх прочан, які прибували до монастиря. Тому у 1900 році ухвалили рішення про спорудження нового, цегляного та опалюваного храму.
Будівництво нового собору організували на конкурсній основі. За словами дослідника, фактично так, як сьогодні проводять тендер. Перемогу в конкурсі здобув один з архітекторів із Києва, проте тогочасний полтавський владика висловив сумнів у доцільності такого рішення, мовляв, як зможе київський архітектор належно наглядати за будівництвом на відстані. Зрештою перевагу віддали проєкту єпархіального архітектора, жителя Полтави на прізвище Носов, саме за його проєктом і згодом звели величний храм.
«Стиль архітектури по-різному називають. Точно я вам не скажу, в різних джерелах можна різні зустріти стилі: щось таке пізньоукраїнське, якийсь там класицизм. Іноді говорять, що можна зустріти таку думку, що він є копією якогось храму десь там – чи то в Римі, чи десь іще».
Проте, на переконання дослідника, це малоймовірно, адже архітектор Носов створював власний оригінальний проєкт. Оригінальні креслення собору не збереглися на місці: вони зберігаються в Санкт-Петербурзі, куди монастир звертався із запитом ще до початку повномасштабної війни, проте відповіді так і не отримав.
Особливої уваги заслуговує технологія будівництва. Собор зведений із випаленої цегли ручного формування, яку виготовляли на власному монастирському цегельному заводі з місцевої глини. Якість цієї цегли виявилася настільки високою, що за понад сто років жодна цеглина не випала й не розсипалася.
«Побудований він не на цементі, адже не було тоді цементу. Він побудований на вапні з додаванням білків яєць. Це ціла історія. Мені один старий чоловік розказував, як це вапно гасили перед тим. Дуже відповідально ставилися до всього: воду знали, де брати, пісок знали, де брати, вапно знали, де брати і як гасити».
За словами Івана Кравченка, ця технологія вимагала колосальних ресурсів, яйця возами збирали по навколишніх селах, і загалом на будівництво пішли мільйони яєць. Показово, що це відбувалося в час, коли переважна більшість місцевих мешканців сама жила у скромних глиняних хатах під солом’яними стріхами, без будь-яких зручностей, проте на будівництво такого масштабного духовного об’єкта люди все одно жертвували.
Міцність будівлі підтвердив і час: собор вистояв через громадянську війну, Другу світову війну, роки радянської перебудови та подальшу відбудову. Втім, найважчим випробуванням для споруди стали повоєнні десятиліття: після Другої світової війни з даху зняли весь метал, покрівлю обдерли повністю, оскільки метал на той час був чи не єдиним доступним ресурсом, а самі церковні споруди взагалі масово підлягали знесенню. Десятиліттями собор простояв без даху, під відкритим небом: усередині проростали дерева й трава, накопичувалася нанесена вітром земля й насіння. Той факт, що будівля витримала таке тривале випробування стихіями, за словами краєзнавця, найкраще свідчить про якість первісного будівництва.
Під собором розташований великий підвал, а на території монастиря існує ціла мережа підземних ходів, значна частина яких досі не досліджена й не картографована. Нинішня ігуменя забороняє відвідувати ці підземелля, пояснюючи заборону тим, що там нібито панує запустіння. Проте, за припущенням краєзнавця, причина може бути значно похмурішою й пов’язаною з трагічними подіями поблизу монастиря.
«В нас поруч є Гліщинська біофабрика, яка побудована в 1992 році з метою дослідів над військовими отруйними бойовими речовинами, газами і так далі. Так от, є така версія, що 5 тисяч військовополонених поляків, які тут були з осені 1939 року, страчені саме так – тими газами в цих підвалах. Тому що свідків про їхній розстріл немає, старожилів. А те, що вони тут були, це точно».
Той факт, що польські військовополонені справді утримувалися на території монастиря, є документально встановленим. Ідеться про окремий, украй трагічний етап в історії собору, коли комплекс фактично використовувався як концентраційний табір для військовополонених – це відбувалося невдовзі після нападу Радянського Союзу на Польщу у 1939–1940 роках. Серед в’язнів були виключно офіцери, зокрема один адмірал.
Найскладнішим випробуванням для будівлі стали 1970-ті роки, коли обласне радянське керівництво на повному серйозі розглядало питання підриву собору, надавши місцевій владі місячний термін на виконання цього завдання. Проте запрошені з Харкова військові підривники-фахівці оцінили вартість необхідного заряду в 50 тисяч тогочасних карбованців. Крім того, вибух такої потужності загрожував пошкодити навколишні школу, церкву та житлові будинки, а це вимагало додаткових витрат на захисні споруди.
З якихось причин – браку коштів, втручання окремих місцевих керівників чи, як вважають віруючі, заступництва Богородиці, собор так і не підірвали. Замість цього двері забили, вікна першого поверху заклали цеглою, і в такому законсервованому вигляді споруда простояла до кінця 1980-х років, коли її передали православній громаді, а місцеві мешканці почали власноруч виносити з приміщення сміття.
Подальшому відновленню значно посприяв меценат із Кременчука, на той час директор нафтопереробного заводу, який виділив значні кошти на ремонт і відбудову храму. Сьогодні внутрішнє оздоблення собору перебуває у гарному стані, тоді як зовнішній фасад, зокрема купол з позолотою – потребує подальшого ремонту.
Щоденник черниці, привид у штабі й знищений іконостас: монастир під час окупації
Коли восени 1941 року німецькі війська зайняли Козельщину, монастир, закритий радянською владою ще раніше, отримав дозвіл окупаційної адміністрації знову діяти як церковна установа. До обителі повернулася частина черниць, розпорошених по всій України. З тих, хто раніше становив монастирську громаду, що в кращі часи налічувала близько чотирьохсот черниць, не рахуючи послушниць, трударів та обслуговуючого персоналу.
«Святиня у нас – це і сам собор, і святиня-ікона. Як вдалося зберегти собор, особливо під час окупації? Під час окупації його дуже просто вдалося зберегти – його ніхто і не зберігав. Коли німці вступили в Козельщину восени 1941 року, закритий до того часу радянською владою монастир вони дозволили використовувати як монастир, як церковний заклад».
Життя монастиря в умовах окупації було вкрай важким. Збереглися записи одного зі щоденників тогочасної черниці – документ, який справляє важке враження вже самим переліком буденних трагедій:
«Не треба думати, що німці були такими, що просто все тут зберігали. Зберігся щоденничок однієї монашечки, яка, не знаю, за благословенням чи сама від себе, писала записи того часу. Я їх читав. Їх не просто читати – страшно. Там такі записи: такого-то числа померла матушка така-то, такого-то числа захворіла чахоткою матушка така-то. Такого-то числа, це зима була, якийсь там Федір приніс відро картоплі. Ми її перебрали, половина була мерзла, а з тієї половини зварили суп. От у таких страшних умовах монастир працював під час німецької окупації. Але все ж таки він працював як монастир».
Найпомітнішу й найвищу споруду на пагорбі – власне монастир, німці одразу після входження в Козельщину обрали під власний штаб. Втім, за словами краєзнавця, довго втримати тут штаб їм не вдалося: за переказами, вночі німецьких офіцерів турбувала якась постать у чорному, що не давала спокою; постріли по ній не мали жодного ефекту, кулі нібито не брали примару. Дізнавшись, що будівля раніше була діючим, намоленим монастирем і собором, вони зрештою перенесли штаб в інше приміщення, а територію монастиря знову передали черницям, які продовжували тут служіння до кінця війни.
Остаточно монастир закрили вже за радянської влади в 1949 році. Після цього тут облаштовували клуб, склади, зерносховище, певний час діяв навіть тракторний комбінат. Краєзнавець пригадує з власного дитинства запустіння тих часів: приміщення, де мешкали буквально тисячі голубів, повна відсутність скла у вікнах, гори пташиного посліду й характерний важкий запах.
Тонка підлога собору одного разу навіть провалилася під вагою трактора, що заїхав усередину, адже під нею був порожній простір із печами, які колись обігрівали приміщення за венеціанською системою теплої підлоги. Ця система опалення вважається прогресивною навіть за сучасними мірками, хоча, зрозуміло, витримати вагу важкої техніки вона не була розрахована, лише вагу людей під час богослужінь.
Особливо болісною сторінкою історії стала доля іконостасу та ікон собору. Жодна оригінальна ікона до наших днів не збереглася. За переказами, свідченнями очевидців та письмовими записами того часу, на зворотному боці деяких ікон, коли приміщення використовували як клуб, малювали радянські комуністичні гасла: «вперед до перемоги» та подібні заклики.
Іконостас, оздоблений золотом, італійським мармуром і бразильським оніксом, знищили – ікони зняли, сам іконостас розбили. Це при тому, що первісно спорудження іконостасу коштувало церкві, за архівними документами, 150 тисяч карбованців – колосальну на той час суму.
«Сюди приїжджав цар Микола II і подарував на той іконостас із царської казни аж тисячу карбованців. Це були великі кошти на той час. І на школи – тисячу. А взагалі іконостас, за архівними документами, які я читав, обійшовся церкві в 150 тисяч карбованців. Це була фантастично дорога річ. Отака будівля».
Особливої уваги заслуговує технологія виготовлення ікон іконостасу: усі вісімдесят дві ікони були написані не на дереві чи полотні, а на металевих бронзових пластинах – рідкісна для того часу технологія. Жодна з цих ікон не дожила до сьогодення.
Не менш загадковою залишається доля монастирських дзвонів. За однією з легенд, їх свого часу зняли і десь закопали, проте точне місце залишається невідомим і донині – це одна з нерозгаданих таємниць монастирської історії, пошуки якої досі не увінчалися успіхом. Дзвони, які нині звучать на дзвіниці монастиря – це вже нові дзвони, привезені під час відбудови на початку 1990-х років. Частина з них новолиті, частина – перевезені з інших місць, але жоден не є тим первісним дзвоном, що лунав тут до руйнування.
Козацька здобич, що стала берегинею: історія появи Козельщанської ікони
Історія появи Козельщанської ікони Божої Матері спирається на єдине документальне джерело – лист, адресований першій ігумені монастиря, матушці Агнії. Автором листа був предводитель дворянства Кобеляцького повіту, до складу якого свого часу належала й територія Козельщини.
Він був останнім представником роду Ганів – родини, спорідненої та сусідньої з родом Козельських. У своєму листі-відповіді ігумені він переказав родинну легенду, почуту ним у десятирічному віці від батька – під час зустрічі двох старих козаків, дідів Ганни та Козельського. Саме цей переказ і ліг в основу історії ікони, зафіксованої на письмі.
«У своєму листі до ігумені Козельщинського монастиря він передає родинний переказ Козельських, який чув ще десятирічним юнаком під час зустрічі свого батька з Козельським. Він дуже гарно описує цю зустріч, а Козельський переповідає історію. Саме цей переказ він і передає матушці Агнії. Історія появи ікони виглядає так. Козаки Запорізької Січі, в якому саме році достеменно невідомо, під час одного зі своїх походів на Константинополь, тобто місто, яке нині називається Стамбулом, оточили його та взяли штурмом».
Згідно з легендою, ікона потрапила до українських земель під час одного з походів запорізьких козаків на Константинополь – рік точно невідомий. Під час штурму міста козаки увірвалися до собору Святої Софії. У ході битви випадковий удар шаблі об стіну храму відколов шматок штукатурки, під якою відкрився край схованої ікони. Так святиня опинилася серед козацької здобичі, яку згодом ділили між учасниками походу. Завдяки високій посаді у Війську Запорізькому право обрати собі частку здобичі першим отримав козак-писар на прізвисько Сіромаха – саме він і забрав собі ікону.
Перше чудо, пов’язане зі святинею, сталося вже під час повернення козаків морем додому, на Січ. Чайки з награбованим майном та звільненими з турецького полону жінками й дітьми потрапили в люту бурю на Чорному морі – усі п’ятдесят суден розкидало хвилями, і моряки прощалися з життям.
«Буквально перше чудо трапилося з цією іконою, коли козаки поверталися через Чорне море у своїх ладіях. Трапилася страшенна буря. Козацькі чайки з усім добром і визволеними жінками та дітьми, яких турки забрали в полон і утримували там, опинилися посеред шторму. П’ятдесят суден розкидало в морі. Усі думали, що вже не дістануться свого берега. І тоді Сіромаха від відчаю підняв над головою цю ікону та попросив у Богородиці захисту. І сталося чудо: раптом вщухла буря, заспокоїлося море, всі чайки зібралися разом і благополучно дісталися берега. Жодна не загубилася. Це одне з перших чудес, які пов’язують із цією іконою», – розповідає Іван Кравченко.
Сучасні мистецтвознавці, які досліджували ікону, дійшли висновку, що вона належить до італійської школи іконопису середньовічного періоду. Ця обставина, за словами краєзнавця, опосередковано підтверджує давність легенди: Константинополь і рештки Візантійської імперії остаточно впали під ударами турків-османів лише у 15 ст., а отже ікона мусила існувати ще до цієї події. Точний автор та час написання ікони, однак, залишаються невідомими – доводиться покладатися саме на родинний переказ.
Від Сіромахи ікона перейшла у володіння Козельських також не без дивних обставин. Онучка Сіромахи вийшла заміж за одного з представників роду Козельських. Коли вона дарувала синові стадо худоби для розвитку його господарства, головному погоничу на прізвисько Омелько, вона зашила ікону (розміром приблизно 30 на 40 см, хоча за іншими даними – шість на вісім вершків) у шкіряний чохол і напутила його словами про те, що худоба піде слідом за ним.
Подальша дорога зі стадом із Херсонщини до Козельщини також супроводжувалася чудесними подіями. Поголів’я налічувало близько двохсот голів – сто коней і сто голів корів рідкісної на той час української сірої породи. Найдраматичніший момент стався під час переправи через Дніпро в районі села Мішурин Ріг:
«Під час форсування Дніпра, а Дніпро тоді був не таким, як зараз, бо ще не було цієї гірлянди гребель, річка була з порогами, бурхлива, потужна, вони переправлялися через неї в районі Мішуриного Рогу. Це село існує й досі. Коли всіх тварин загнали у воду, погонич Омелько стояв на пагорбі й спостерігав за цим. Тварини злякалися. Перші, які зайшли у воду, розвернулися, а задні почали на них тиснути. Виник ризик, що всі тварини можуть потопитися. І тоді Омелько згадав, що матушка сказала йому: треба йти попереду з іконою, і за ним усі тварини підуть. Тоді він на коні направився у воду поперед стада. Все стадо за ним благополучно перепливло Дніпро і ввечері того ж дня було в Козельщині».
Краєзнавець каже, що навколо ікони протягом століть утворилося чимало легенд, як достовірних, так і вигаданих, і відділити історичну правду від переказу сьогодні складно. Утім, незалежно від міри достовірності кожної деталі, саме цій святині Козельщина завдячує появою мальовничого, доглянутого жіночого монастиря, який існує донині.
Шістдесят років у переховуванні: як ікона повернулася додому
Окрема й, мабуть, найдраматичніша сторінка в історії Козельщанської ікони пов’язана з періодом її вимушеного переховування, який тривав понад шістдесят років. Після закриття монастиря черниці вивезли святиню й переховували її спершу в різних храмах Полтавщини, згодом на приватних квартирах віруючих. За словами Івана Кравченка, врятувати ікону в тих умовах вдалося виключно завдяки надзвичайній відданості віруючих людей православній вірі та самій святині, адже радянська влада докладала цілеспрямованих зусиль, щоб заволодіти іконою.
Ключову роль у цій історії відіграла тогочасна ігуменя монастиря Олімпіада, яка відмовилася видати владі інформацію про місцеперебування ікони, попри те, що сама переховувалася в Полтаві. Зрештою її видали, і жінку, якій на той час було шістдесят два роки, зазнала жорстоких катувань – зокрема, на її тілі вирізали хрести, після чого стратили десь під Полтавою. Ігуменя Олімпіада – єдина настоятелька монастиря, місце поховання якої досі залишається невідомим. Проте, за словами дослідника, вона так і не розкрила таємницю місцезнаходження ікони.
Надалі доля святині нагадує справжню детективну історію: ікона переходила від однієї людини до іншої, перебувала в різних церквах і приватних домівках, і достеменного, повного опису цього маршруту, за словами краєзнавця, не знає, вочевидь, ніхто.
Ситуація змінилася у 1990-х роках, коли собор повернули православній громаді. На той момент у монастирі вже відновилося чернече життя та богослужіння, однак головної святині – самої ікони, на місці не було. За версією дослідника, спершу до Козельщини приїздили представники з Києва, які переконалися, що відродження монастиря відбувається серйозно й по-справжньому. Лише після цього місцевому владиці повідомили, що ікона перебуває в одній із віруючих родин у Києві, і запропонували її забрати.
Ікону виявили у звичайній київській квартирі – вона переховувалася за іншою, звичайною іконою Миколая Чудотворця, яка правила за своєрідне прикриття. Родина, що зберігала святиню, передала її владиці.
Повернення ікони до Козельщини супроводжувалося безпрецедентними на той час заходами безпеки: дослідник згадує, що саме тоді, у 1990-х роках, місцеві жителі вперше побачили бійців ОМОНу зі зброєю та бронеавтомобілі, які супроводжували перевезення святині.
Справжня ікона не перебуває постійно на видноті для всіх прочан. Вона зберігається в спеціально обладнаному, оснащеному сигналізацією місці, а виносять її для поклоніння лише кілька разів на рік. Причина – надзвичайна матеріальна, духовна та історична цінність святині, а також непрості безпекові обставини нинішнього часу.
«Зараз час у нас такий непростий, і таку цінність не можна, я впевнений, залишати просто на показ. Цінність дуже велику матеріальну має, духовну велику цінність, історичну має цінність велику. Тому вона зберігається тут, але в спеціально обладнаному місці і з сигналізацією. Її виносять кілька разів на рік. Люди про це знають, особливо намагаються саме до справжньої ікони підійти, прикластися», – каже Іван Кравченко.
Головна подія – храмове свято 4 березня, день, коли сталося чудо зцілення Марії Капніст. У цей день до монастиря з’їжджається величезна кількість людей, головний зал, що вміщує до трьох тисяч людей, буває заповнений впритул. На спеціально відведеному місці, де зазвичай висить копія ікони, виставляють оригінал. Особливою активністю в цей день відзначаються місцеві «дніпровські козаки» – вони утворюють живий ланцюг і по черзі пропускають людей до ікони для поклоніння.
Після завершення служби ікону виносять через головні двері храму, обносять хресним ходом навколо собору й повертають на місце. Тим часом усіх присутніх, а це тисячі людей, безкоштовно годують за накритими просто неба столами монастирською їжею: пісним борщем, кашею, пиріжками з капустою та узваром. За народним повір’ям, хто пообідає тут у цей день, той увесь наступний рік не голодуватиме.
Медичний висновок як умова дива: задокументовані зцілення перед іконою
Попри те, що ікона огорнута численними народними переказами й легендами, частина історій про зцілення має цілком офіційне документальне підтвердження. Як розповідає краєзнавець, у монастирі існує спеціальна книга, до якої протягом історії заносили лише ті випадки чудесного зцілення, що пройшли суворий бюрократичний фільтр церкви – інституції, за його словами, догматичної та консервативної, яка не допускає жодної довільності ні в діях, ні в трактуваннях.
«Є задокументовані випадки. Тут можете передавати книжку про чудеса перед цією іконою. Церква – така догматична, закостеніла структура, яка у вольності дій і помислів не передбачає. Так от, таких чудес за історію ікони і монастиря зібралося не одна сотня. Ціла книга написана. Це лише те, що потрапило туди, те, що документально підтверджено. А недокументальних легенд, переказів дуже багато».
Щоб конкретний випадок отримав статус задокументованого чуда й був внесений до книги, необхідно було виконати три обов’язкові умови: наявність медичного висновку лікарів до моменту зцілення, що фіксував діагноз і стан хворого; наявність свідків самого моменту зцілення; і, нарешті, повторний медичний висновок уже після чуда, що підтверджував зміну стану пацієнта. Лише за дотримання всіх цих вимог випадок міг бути офіційно визнаний і записаний. За час існування ікони та монастиря таких документально підтверджених випадків назбиралося кілька сотень – достатньо, щоб скласти цілу окрему книгу.
При цьому дослідник каже, що це лише вершина айсберга, оскільки поза межами офіційного реєстру залишається значно більша кількість переказів і легенд про зцілення, які не мали документального супроводу, а тому не потрапили до книги, хоча в народній пам’яті зберігаються не менш стійко.
Сам краєзнавець каже, що неодноразово особисто був свідком подібних випадків чудесного полегшення стану хворих і залишає відкритим питання, чи це справді втручання Богородиці, чи прояв внутрішніх ресурсів людського організму. Як приклад він наводить історію жінки з Харкова, яку – особливо у довоєнний період, коли паломництво до монастиря відбувалося практично щомісяця, – уперше привезли до святині на ношах:
«Сюди приїздило багато людей, особливо до війни. Тоді часто, практично кожного місяця. Приклад вам: жінка із Харкова. Її перший раз сюди привезли, на носилках занесли. Під час молитви перед цією іконою – в неї щось із головою було, хвора була, вже літня жінка. Після цього вона стала на ноги, з паличкою, але нормально ходила. Після чого вона збирала великий автобус віруючих, богомольців, і щомісяця приїжджала сюди з Харкова. А взагалі, незрячі прозрівають, неходячі починають ходити. Взагалі ікона вважається жіночою, допомагає і жінкам у їхніх негараздах – сімейних, у безшлюбності, у хворобах».
Підсумовуючи, дослідник каже, що навколо ікони одночасно співіснують кілька пластів: народні легенди та перекази, усні свідчення живих очевидців чудесних зцілень, і, нарешті, офіційно задокументовані випадки, зібрані церквою в окрему книгу за суворою процедурою медичного та свідчень підтвердження. Саме ця сукупність – духовна репутація ікони як чудотворної та її визнана цінність, як духовна, так і матеріальна, і робить Козельщанську святиню однією з найшанованіших на Полтавщині.
Легенди, дива і особисті історії навколо Козельщанської святині
За спостереженнями Івана Кравченка, більшість людей, які приїжджають до монастиря – паломники, туристи, групи школярів, насправді дуже мало знають про справжню історію святині. Певна інформація є в інтернеті, проте, за його словами, і там трапляються історичні неточності й помилки.
Сам дослідник спирається насамперед на вісімнадцятисторінковий лист-переказ, написаний ще дореформеною орфографією з літерою «ять», і саме збереження цього документа до наших днів він вважає своєрідним дивом. Саме цей текст, за його переконанням, є найближчим до правди джерелом. Здебільшого люди говорять просто про те, що ікона допомагає їм у житті, у хворобах та складних життєвих обставинах.
Краєзнавець наводить кілька конкретних історій із власного досвіду, які сам не наважується однозначно називати ані легендами, ані документально підтвердженими фактами.
«Коли я возив своїх внуків у дитячий садок, там одна жіночка теж возила спочатку на велосипеді, а потім раптом привозила на машині. І розказує історію: “А я в дитинстві, коли була маленька, знайшла іконку. В садочку гралася, просто в землі знайшла іконку”. Вона мені її принесла, показувала. Я її сфотографував, вона в інтернеті є. Маленька, бронзова чи якийсь жовтий метал, така як марка. Зображення Козельщинської ікони з одного боку, молитва чи якісь слова з другого боку. Як монетка, тиснена з різних сторін».
Пізніше Іван Кравченко дізнався, що подібну іконку свого часу подарували Миколі II під час його візиту до монастиря, і саме таку ж іконку згодом знайшли серед решток на місці розстрілу царської родини, поруч із застібкою від дитячого черевичка та уламком металевої гребінки.
Жінка ж розповідала, що завжди носила знайдену іконку із собою як талісман, зокрема під час складання іспитів у Державтоінспекції, де, за її словами, вона єдина серед претенденток здала і теорію, і практичне водіння з першого разу, попри загальновідому складність цього іспиту.
Друга історія стосується самого краєзнавця. Одного разу він випадково знайшов у лісі, приклеєне до дерева, зображення Козельщанської ікони, виконане у техніці хромолітографії з датою 1906 рік. Ця технологія, пояснює дослідник, була попередницею кольорової фотографії: зображення фотографували тричі в різних проявниках із різним освітленням, після чого накладали отримані кадри один на одного, домагаючись ефекту кольорового зображення. Цю знахідку він і сьогодні зберігає у себе.
Третя, ще більш незвичайна історія стосується випадкової знахідки надгробної стели ігумені Магдалини, яка протягом п’ятнадцяти років була настоятелькою монастиря і за якої звели собор та більшість монастирських будівель. Комуністична влада знищила її могилу, а надгробний камінь викинули на смітник. Краєзнавець, оглядаючи смітник, помітив камінь із написом, який після дослідження та фотографування ідентифікував саме як цю надгробну стелу.
«У 1986 році, саме коли стався Чорнобиль, напередодні під час колювання дерев потяг потягся корінь, і там відкрився склеп. Приїжджали з Полтави, з краєзнавчого музею і з археології, дослідили, спустилися, саме там лежить гроб із цією ігуменею. Як оказалося, його засипали потім, там дерева зверху поросли і забули. Ну, на цьому місці ми поставили тепер це надгроб’я. Як оказалося, день у день століття. І там вже написано, коли вона померла».