«Тату, поїхали автомати отримувати», – каже сімнадцятирічний Богдан Рябокінь. Хлопець був певен, що в Охтирці їх роздають просто з фургонів. Він дочекався вісімнадцяти й підписав контракт, а дозвіл від батьків написав сам, на аркуші в клітинку. Відтоді він став сапером, півтора місяця жив у затопленому підвалі на Херсонщині, їздив нічними трасами без фар із колишнім автогонщиком за кермом і досі не вірить, що його можуть убити.
Богдан Рябокінь називає себе сапером. До цього фаху він прийшов не одразу. Під час служби також був зв’язківцем, а згодом працював сапером як у великих екіпажах БпЛА, так і під час звичайних завдань без використання дронів, зокрема, займався розмінуванням та мінуванням.
В інтерв’ю ЗМІСТу 20-річний воїн розповів про рішення піти в армію, адаптацію до служби, бойові виїзди, людей, яких зустрічав на Херсонщині та плани після завершення контракту.
Від рішення служити до перших бойових завдань
Рішення піти на службу Богдан Рябокінь прийняв ще дуже молодим. Коли у 2022 році почалася повномасштабна війна, йому було 17 років. Тоді він почув чутки про те, що в Охтирці нібито роздають автомати з фургонів. Для нього це сприймалося майже як заклик негайно долучитися до боротьби. Хлопець хотів разом із батьком поїхати по зброю та воювати проти окупантів. У Гадячі тоді також говорили про «сафарі» і ці розмови ще більше впливали на його сприйняття подій.
«Коли почалася війна, мені було 17. Пам’ятаю, ходили чутки, що в Охтирці автомати роздають з якихось фургонів. Я кажу: “Тату, тату, поїхали автомати отримувати. Будемо вбивати кацапів”. У Гадячі тоді ще “сафарі” проводили. Кажу: “Треба їхати на сафарі”. Мені казали одне: сиди. Але, діждавшись 18, я вже знав, що робитиму».
Батьки тоді не дозволили йому вирушити на війну. Богдан дочекався повноліття, хоча ще до 18 років уже знав, що після цього піде служити. Коли йому виповнилося 18, він підписав контракт. Особливо ні з ким рішення не погоджував.
На той момент для неповнолітніх та молодих військовослужбовців були передбачені додаткові формальності, зокрема письмовий дозвіл батьків. Богдан каже, що такий дозвіл написав власноруч на аркуші в клітинку і поставив підпис – і документ прийняли.
Батько до рішення сина поставився спокійніше. Він зрозумів, що переконати Богдана відмовитися від служби навряд чи вийде. У родині, за словами Богдана, батько загалом дотримувався думки, що коли дитина вже має власну позицію і здатна самостійно приймати рішення, нав’язувати їй своє бачення складно. З мамою ситуація була іншою. Вона не хотіла, щоб син ішов на війну, і через це між ними виникали сварки. Їй було важко прийняти його рішення, однак Богдан вважав, що за обставин, які склалися в країні, він має йти служити й робити те, що може.
«Батько одразу сказав: “Я так зрозумів, тебе переконувати не варто”. У нього завжди була така філософія: якщо дитина вже вміщається впоперек ліжка, то виховувати її пізно. Він каже: “Ну тебе, коротше, переконати неможливо”. Я кажу: “Ну, виходить, що так”. З мамою, звісно, були скандали. Мені й самому було її шкода, їй, звісно, було неприємно. Але що робити? Часи такі. Треба йти, треба щось робити. Я так і казав: “Вона зараз усіх тут повбиває, мені треба йти”».
Після початку служби ставлення мами поступово змінилося. Спочатку їй було складно змиритися з вибором сина, але з часом вона прийняла його службу.
Перші місяці служби: від школи до підрозділу
Найскладнішим періодом своєї служби Богдан Рябокінь вважає її початок. Після підписання контракту він потрапив у звичайний підрозділ ТРО, який не був медійним чи широко відомим. Богдан був наймолодшим, його однолітків поруч не було, а більшості побратимів було близько 30–40 років.
Для нього це стало різкою зміною звичного життя. Ще приблизно за пів року до цього він ходив до школи, бігав коридорами, грав із друзями в доганялки та займався звичайними для підлітка речами. А після повноліття опинився серед дорослих військових, частина з яких уже мала бойовий досвід, займалася бізнесом, мала сім’ї та дітей. Спочатку Богдану було складно адаптуватися до нового середовища. Він опинився серед людей, які говорили про кредити, дітей, риболовлю та інші дорослі побутові справи, тоді як його власне життя ще зовсім недавно складалося зі школи та підліткових справ.
«І ти приїжджаєш після школи, навколо тебе атошники, бізнесмени всякі. Вони між собою обговорюють кредити, дітей, хтось комусь щось, рибалку свою обговорюють. А я ще, мабуть, пів року тому по школі бігав, у доганялки грав, якусь фігню творив. І було складно адаптуватися, але, в принципі, знайшлися побратими, які сказали: “Малий, пішли зі мною поїмо, пішли там щось туди-сюди, покатаємося на хамері якомусь, постріляємо, поїхали”. І завдяки цьому якось адаптувався, вже став не таким сором’язливим».
Під час найскладніших моментів служби та бойових виїздів Богдану Рябоконю тримати холодну голову найбільше допомагав власний оптимізм. Він не вважає, що його підтримували постійні думки про сім’ю чи рідних. Навпаки, у важкі моменти роздуми про дім могли лише ускладнювати службу.
Коли перебуваєш на бойовому завданні, думки про те, що вдома зараз спокійніше, що близькі можуть відпочивати, займатися своїми справами, поки ти залишаєшся на позиціях, можуть викликати відчуття несправедливості. Тому Богдан Рябокінь намагався свідомо не зосереджуватися на цьому.
Для себе він сформував певне правило: не нити й не жаліти себе, навіть якщо ситуація справді складна. При цьому можна сподіватися, що все закінчиться добре, але не варто постійно говорити про те, наскільки все погано.
«Про дім взагалі, навпаки, стараєшся не думати. Холодну голову тримаєш. Якось і треба поставити обмежувач у голові, що ти не повинен нити, не повинен себе жаліти. Вдруг відбувається щось погане – ти можеш надіятися на краще, але вголос не говори, як усе погано. Просто роби щось, щоб виправити цю всю ситуацію».
За словами воїна, цей підхід особливо допомагав у ситуаціях, коли військових затримували на позиціях довше, ніж планувалося. Наприклад, могли сказати, що заберуть їх пізніше, а в результаті перебування на позиції продовжувалося ще на кілька днів. У такі моменти хтось із військових міг починати переживати, думати про найгірше, боятися, що їх уб’ють або що вони залишаться без їжі.
Богдан намагався не прокручувати такі сценарії в голові. Якщо потрібно було залишитися ще на тиждень, він не думав одразу про всі наступні сім днів. Він зосереджувався на найближчому часі: якщо зараз почувається нормально, то можна залишитися до завтра. А коли наступав наступний день, знову оцінював ситуацію і дозволяв собі думати ще про один день.
«Зазвичай є такі, хто: “Все, нас тут всіх уб’ють, а ми тут з голоду вмремо, тут нас миші з’їдять”. Ну, але я якось завжди про все це не думав взагалі. Я думав: “Ну, через неділю, то й через неділю”. В принципі, думаю: “Ладно. Я ще до завтра просиджу, все нормально себе почуваю, а завтра буде видно”. А завтра наступний день приходить, я такий: “Блін, ну я ще ж до завтра теж можу просидіти”. Отак час і йшов».
Півтора місяця у затопленому підвалі
Один із найбільших бойових виїздів Богдана Рябоконя був на початку 2023 року, приблизно через півтора-два місяці після початку його служби. Тоді він перебував на позиціях у Херсонській області.
Позиція була облаштована у підвалі, який повністю затопило водою. Її було настільки багато, що військові ходили по ній майже по щиколотки. У таких умовах вони там і жили, і спали на піддонах, намагаючись хоч якось облаштувати собі місце для відпочинку. На той момент Богдан Рябокінь служив у ТРО, а згодом їхній підрозділ став частиною бригади морської піхоти.
«Був такий підвал у Херсонській області, і його повністю затопило водою. Вода була десь по щиколотки, ми там ходили, спали на піддонах. Коротше, такий дуже неприємний підвал, постійно сиро. Ми тоді ще були ТРО, а потім стали морпіхами. Я ще ходив там у тій воді й кажу: “Ну, ми, походу, вже морпіхи”. І от після того підвалу я ще довго кашляв через усю цю вологу».
Тоді військові перебували в селі на березі Дніпра. На іншому березі вже перебували сили противника. Це був період, коли українські військові готувалися до подальших операцій на Херсонському напрямку. Перед основними наступальними діями відбувалися спроби просування через населені пункти поблизу Антонівки. Богдан Рябокінь із побратимами перебував фактично навпроти одного з таких напрямків.
Сам він тоді ще не брав участі у масштабних операціях безпосередньо. Його завдання були пов’язані із забезпеченням цих дій. Військові переважно перебували у підвалі та намагалися зайвий раз не виходити назовні. Якщо ж потрібно було висунутися, робили це швидко – вибігли, зробили необхідне і повернулися назад.
Це був один із перших бойових досвідів Богдана, тому багато речей він тоді ще просто не розумів. Він не знав, що таке приліт, як насправді діє танк і яку небезпеку можуть становити обстріли. Через це страх тоді сприймався зовсім інакше. Якщо десь поруч вибухало або в їхній бік летів КАБ, Богдан ще не до кінця усвідомлював, що саме це може зробити з ним чи з його побратимами.
«Я тоді ще взагалі не розумів, що таке приліт, що таке танк і що воно реально може тобі зробити. Тому мені, напевно, навіть не було настільки страшно. Якщо десь поруч бахнуло, я міг подумати: ну бахнуло й бахнуло. Якщо летить КАБ – ну летить. А вже через приблизно два з половиною роки служби я почав боятися набагато більше, тому що вже знав, що саме воно може зробити. Коли ти не знаєш небезпеки, ти її сприймаєш зовсім інакше. А коли вже розумієш наслідки, то кожен такий момент сприймається набагато гостріше».
Водночас усвідомлення того, що на війні його можуть убити, у Богдана, за його словами, так і не сформувалося повністю. Він вважає, що в кожної людини є певне внутрішнє відчуття, ніби смерть – це щось, що станеться з кимось іншим, але не з нею. Людина може розуміти небезпеку, бачити загиблих і поранених, знати, наскільки реальною є загроза, але все одно десь усередині не до кінця вірити, що сама може померти.
«У мене, мабуть, так і не прийшло повністю усвідомлення, що мене можуть убити. Мені здається, у кожної людини є така штука: десь усередині вона все одно думає, що безсмертна. Ти можеш розуміти, що навколо війна, що люди гинуть, що в будь-який момент може прилетіти, але все одно не до кінця віриш, що це може статися саме з тобою. У мене теж у голові є якась така установка: та ні, я ж головний герой, я не помру. Як я взагалі можу померти? Може, воно так і працює. Бо поки що я живий».
Про любов до Херсонщини та її людей
Якщо не враховувати короткі відрядження на тиждень-два, основними бойовими напрямками, де надовго затримувалася їхня бригада, для Богдана стали Херсонщина та Куп’янщина. Найбільше він запам’ятав саме Херсонщину і говорить про неї з особливою теплотою.
Для нього це зовсім інший світ. Він порівнює місцеві пейзажі з Диким Заходом: навколо степи, спекотно, пилюка прилипає до шкіри, а замість звичних густих лісосмуг – невисокі кущі, за якими особливо й не сховаєшся. Через це під час поїздок у нього виникало відчуття, ніби він зараз має побачити десь ранчо, заїхати туди й покататися на конях.
«Херсонщину я взагалі люблю всією душею. Це зовсім другий вимір. Там тільки верблюдів не вистачає. Степи оці, посадки такі, що в них не сховатися, більше на кущі схожі. Але там якийсь такий вайб Дикого Заходу. Класно, жарко, правда, пилюка до шкіри прилипає. Ти їдеш і думаєш: “Блін, де тут ранчо?” Зараз на якесь ранчо заїдемо, на конях покатаємося. Та й люди там дуже приємні. В мене стільки історій із цими людьми було, коли я приїжджав. Всі дуже душевні, хоча живуть у дуже складних умовах».
Одну з таких історій Богдан згадує ще з моменту свого першого приїзду на Херсонщину після навчального центру. Після учебки військових мали забрати до підрозділу, але в останній момент сказали, що цього не станеться і їм потрібно самостійно приїхати на Херсон. Богдан перед поїздкою ще встиг з’їздити до Вінниці, трохи погуляти, а через два дні вирушив далі.
У потязі на Херсон він їхав плацкартом. Прибув уже вночі й не хотів будити інших пасажирів, тому не став шукати свою ковдру та вирішив просто поспати. Побачив матрац, який був у вагоні, заліз під нього і так заснув. Вранці Богдан прокинувся вже під ковдрою. Поруч була провідниця, яка принесла йому чай із вафлями. Виявилося, що його пригостили пасажири. Поруч сиділи бабусі й дивилися на нього.
«Я зайшов у вагон і не хотів нікого будити. Дивлюся – своєї ковдри не можу знайти, нічого не можу знайти. Бачу, там матрац був, це ж плацкарт. Я просто взяв і ліг під матрац та заснув. Зранку прокидаюся – на мені вже ковдра, проводниця чай несе з вафлями. Каже: “Вас пригостили. Поруч бабусі сидять і дивляться на мене”. Я ще нормально не прокинувся, не розумію, що відбувається. А я після учебки виглядав взагалі смішно: ця форма, яку видали, ще й не дуже на тебе підходить, бо я тоді був худий, спробуй на мене форму знайти. Ще й виглядав молодше, ніж зараз. Мене там постригли, і, якби я тоді себе побачив, мабуть, сам себе пожалів би. І вони за мною говорять: “Куди ж ти такий молодий їдеш?” Чай тобі несуть, щось дають».
Коли він вийшов із потяга в Херсоні, йому повідомили, що за ним приїдуть приблизно через дві години. Після навчального центру, де особливо не було можливості просто піти в магазин чи кафе, ці дві години він сприйняв як можливість побути в цивілізації.
Богдан зайшов у перше кафе, яке побачив, і вирішив щось поїсти. Спочатку хотів піцу, але її не було. Тоді взяв тірамісу, сів і почав їсти. У цей момент він помітив, що на нього дивляться літня жінка та чоловік. Вони стояли неподалік і плакали. Богдан спочатку не дуже розумів, що відбувається, і продовжував їсти.
«Я тоді своїми справами займаюся, їм тірамісу, думаю: бог із ними. Уже доїдаю, і тут бабуся до мене підходить, у неї теж очі сльозяться, дідусь поруч стоїть, теж ледве не плаче. Вона питає: “Хлопчик, а ти їсти хочеш?” А я ж топчу той тірамісу. Кажу: “Та я вже поїв”. Вона каже: “Пішли до мене додому, суп з макаронами є”. Каже, що живе недалеко. Я відмовився і подякував та й думаю: все, треба звідси змиватися, бо мені вже якось некомфортно».
Коли Богдан підійшов до бару, щоб розрахуватися за десерт, йому сказали, що за нього вже заплатили. Він навіть не одразу зрозумів, хто саме це зробив. Вийшовши з кафе, Богдан закурив і став чекати, поки за ним приїдуть. І саме тоді трапилася ще одна коротка, але дуже показова зустріч. Повз нього проходив незнайомий чоловік. Він подивився на Богдана, поплескав його по плечу, сказав, що все буде добре, і просто пішов далі.
«У Полтаві таке, напевно, рідко зустрінеш. Тут людей більше, ти йдеш і вже ні на кого особливо не дивишся, всі звикли. А там людей менше, але через те, що їх менше, вони якось більш схильні до розмови, до якогось діалогу. Ти пройдеш і тобі скажуть: “Здрастуйте, як у вас життя? Як діти? Як сім’я?” Там якось треба з кожним привітатися. Як усі люди. Та й людям треба спілкуватися. Мабуть, тільки за рахунок цього вони і тримаються».
Між небезпекою і побутовими історіями
За час служби у Богдана назбиралося чимало історій із бойових виїздів. Одним з таких його побратимів був військовий із позивним «Сімба». До повномасштабної війни він займався автоспортом і брав участь у різних турнірах із перегонів. Через це їздити з ним Богдану було іноді страшніше, ніж перебувати на позиціях.
Одного разу вони їхали трасою, а Богдан тоді ще тільки починав службу. На той момент системи РЕБ працювали дещо інакше, ніж зараз. Якщо нині обладнання можна вмикати кнопкою в салоні машині, тоді для цього потрібно було вилазити на дах машини.
Вони їхали дуже швидко, швидкість, за словами Богдана, доходила приблизно до 200 км на годину. Дорога була відносно хорошою, хоча сама траса залишалася небезпечною. І саме під час руху «Сімба» попросив Богдана увімкнути РЕБ. Богдан ще перепитав, чи збирається той хоча б трохи пригальмувати. Відповідь була негативною.
Бували й нічні поїздки, коли пересуватися з увімкненими фарами було не можна. Тоді Сімба натягував прилад нічного бачення, а Богдан сидів поруч і бачив навколишній світ зовсім інакше. За його відчуттями, це було схоже на політ у якомусь зорельоті: ти майже не розумієш, де саме знаходишся, але відчуваєш, що машина просто летить уперед.
«А була ще одна нічна поїздка. Ми їхали без фар, а Сімба дивився через нічне бачення. І в мене тоді було відчуття, ніби я не в машині їду, а в якомусь космічному кораблі. Тобто ти взагалі не розумієш, що відбувається навколо, просто їдеш у темряві й орієнтуєшся на те, що бачить людина через нічник».
Попри такі історії, ситуації, коли військовим справді доводилося допомагати одне одному, під час служби траплялися постійно. Богдан не пригадує випадку, коли йому довелося б буквально, як у фільмах, витягувати пораненого побратима з-під обстрілу. Однак взаємна відповідальність на позиціях для нього є звичайною частиною служби.
Коли побратим кудись іде, він довіряє тому, хто залишається поруч, і розуміє, що той контролює ситуацію та попередить, якщо щось станеться. Так само працює це і в зворотний бік. Бували випадки, коли військові виходили разом із позицій або, навпаки, могли добу сидіти без зв’язку. У такій ситуації вони не знали, коли їх заберуть і чи взагалі розуміють на іншому кінці, що з ними відбувається. Тоді доводилося самим шукати спосіб відновити зв’язок: брати бронежилет, автомат, виходити, шукати місце, де можна зловити сигнал, навіть вилізати на дерева.
«Я не можу сказати, що в мене був якийсь прямо кіношний момент, коли я витягував пораненого побратима під обстрілом. У нас це більше було про постійну взаємну довіру. Ти можеш кудись піти, бо знаєш, що людина, яка залишилася позаду, дивиться за ситуацією і в разі чогось тебе попередить. Бувало, що ми по 24 години сиділи без зв’язку й навіть не знали, коли нас заберуть і чи взагалі знає хтось із командування, де ми перебуваємо. Тоді береш броню, автомат і йдеш шукати зв’язок. Бувало, що навіть на дерева залазили, аби його зловити».
Безпосередньо штурмувати російські позиції Богдану не доводилося. Як сапер, він переважно виконував інші завдання: встановлював або знімав міни, забезпечував роботу підрозділу. Водночас випадки, коли російські військові опинялися зовсім поруч, були.
Одну таку історію йому розповідав побратим із позивним «Кавун». Військові перебували на позиції й раптом побачили, як у їхній бік спокійно йдуть кілька людей. Вони рухалися без поспіху, автомати висіли за спиною, між собою чоловіки щось розмовляли, наче просто прогулювалися парком.
Побратими одразу почали готуватися до бою. Адже за наступною посадкою вже були російські позиції, тож незнайомці могли бути російськими військовими. До того ж вони почули, що люди говорять якоюсь незвичною мовою – це був не український і не російський говор.
«Вони були на позиції й побачили, як із посадки в їхній бік просто йдуть люди. Йдуть спокійно, автомати за спиною, розмовляють між собою, ніби вони не на війні, а в парку гуляють. Хлопці вже приготувалися, почали слухати, що вони говорять, а мова якась взагалі незрозуміла – ні українська, ні російська. Виявилося, що це британські добровольці. Вони зайшли на російську позицію, знищили її, забрали телефони, документи й так само спокійно повернулися назад. Ніби сходили не на позицію, а просто на чай».
Саме така поведінка іноземних добровольців особливо запам’яталася Богдану. Він жартує, що вони часто здавалися йому трохи дивними, але водночас дуже веселими й по-своєму кумедними. Навіть після таких бойових виходів вони могли поводитися так невимушено, ніби нічого особливого не сталося.
«Хочу зробити собі почву під ногами»
Контракт у Богдана вже закінчився, але повністю залишати службу він не планує. Каже, що хоче взяти паузу й повернутися вже навесні. Однією з причин називає умови, в яких доведеться жити взимку. На останній ротації він був у бліндажі, який військові називають «вольєром». За його словами, там після попереднього екіпажу залишилося багато лушпиння від насіння, через яке вже почали з’являтися миші.
«Контракт у мене вже закінчився. Планую підписувати ще, але мені хоча б хочеться перезимувати. Бо в нас зараз з’явився один бліндаж, називається “Вольєр”. Я в ньому останню ротацію був. Там, мабуть, до нас якийсь другий екіпаж насипав насіння. Уже потроху миші появляються, а зимою там мишей буде просто капець із оцих насінин. І холодно буде, неприємно. Короче, зимою я, мабуть, не захочу повоювати, а на весну вже, думаю, вирвусь».
Перед поверненням до армії він хоче розібратися зі своїм життям поза службою. До війська Богдан пішов у 18 років, тому за цей час не встиг отримати водійські права й освіту. Тепер хоче зробити для себе певну основу – вирішити ці питання, а вже потім повертатися.
«Скоріше всього, буду повертатися в ту саму бригаду, тому що там уже всі свої, всі рідненькі. Я вже коли виїжджав, дивлюся на них: “На кого я вас покидаю, бідненькі ви”. Ну, вони теж так дивляться на мене».
Поки буде цивільним, Богдан хоче спробувати різні речі. Йому вже пропонували інструкторську роботу, але він не планує надовго влаштовуватися на постійну роботу, бо знає, що повернеться до війська. Також хоче помандрувати за кордон.
А ще планує більше займатися тим, на що під час служби не вистачало часу. Богдан любить готувати, тому жартує, що буде багато готувати. Хоче знову взятися за баян. З першого або другого до шостого класу він ходив у музичну школу, але все забув. Тепер шкодує, що свого часу не продовжив. Каже, що баян виявився дуже класною штукою, хоча купувати його ще під час служби він би не наважився та жартує, що тоді його «точно розстріляли б».