Кожного практикуючого бойові мистецтва сприяли заняттям власні резони. Одні починають тренуватися задля підтримки фізичної форми та упорядкування здоров'я, інші бачать у бойових мистецтвах шлях до самовдосконалення, для третіх це просто хобі, можливість цікаво і з користю провести час. І все ж дуже багатьох привело до секції бажання навчитися постояти за себе, здобути впевненість – простіше кажучи, навчитися битися.
У той же час не секрет, що бойові мистецтва, що займаються, нерідко стикаються з непереборними труднощами при реальному зіткненні з агресивно налаштованими елементами. Просто пограбують у банальних побутових сутичках або при нападі хуліганів. В принципі, це нормально: чи мало ситуації складаються по-різному, і не завжди володіння рукопашним боєм може допомогти. Але річ у тому, що здатність займатися так званими традиційними бойовими мистецтвами (ТБІ) протистояти умовному «гопнику» всерйоз обговорюється серед прихильників єдиноборств.
Переконатись у цьому нескладно: наприклад, зазирнувши на відповідні інтернет-ресурси. Адже це, якщо вдуматися, нонсенс! Звісно, зустрічаються люди, яких бійцями не зробить жодного навчання. Але коли нездатність адептів «бойових систем» ефективно протистояти нападу стає масовою, мимоволі замислишся: може, справа в самій системі підготовки, особливо методики?
Адже нерідко така ситуація: хтось приходить у секцію, щоб навчитися битися (і саме на цьому робився акцент у рекламі секції!) і через деякий час виявляє, що натомість він навчається карате, ушу, айкідо… Я говорю саме про «традиційні» системи – у значній частині спортивних і прикладних єдиноборств справи.
Але повернемось до «традиційних» систем єдиноборств. Задамося питанням: чому навчання бою в них найчастіше підмінюється навчанням техніки того чи іншого єдиноборства? Справа у самому підході. У тому, що існує якась вироблена в цій системі методика навчання, покликана насамперед сформувати в учня стильові рухові стереотипи. Тобто вчити битися будуть – але не просто, а саме відповідно до прийнятої у цій школі манери руху.
Насправді це часто пов'язані з ламкою вже наявних стереотипів, тобто фактично учня переучують рухатися, нав'язуючи манеру руху, передбачену цією системою.
Таким чином виходить, що, приходячи вчитися битися, ми перш за все повинні перебудувати манеру руху, що є природною для нас, – простіше кажучи, опанувати техніку. І це, безперечно, правильно. З одного боку.
З іншого ж виходить, що техніка найчастіше вчиться сама по собі, у відриві від реальних практичних завдань, підмінюючи собою навчання власне бою. Чи не тому так розтягнуто процес навчання у низці «традиційних» шкіл? На мій погляд, терміни підготовки бійця, що заявляються, в 3–5 років виглядають якось дивно. Що ж це за бойове мистецтво, адепту якого для освоєння навичок банального мордобою потрібні роки? Зверніть увагу: ми не говоримо про володіння бойовим мистецтвом на майстерному рівні. Для початку йдеться, що після місяців (а можливо, і перших років) навчання людина виявляється безпорадною перед звичайним вуличним хуліганом.
У спортивних єдиноборствах справи відчутно кращі. Чому? Напевно, тому, що тренери чітко усвідомлюють мету: якнайшвидше навчити бійця битися – нехай і за правилами, натомість у реальній взаємодії із противником.
Навчання бойовому мистецтву для самооборони має (на початковому етапі) давати учневі:
– Необхідний мінімум фізичної підготовки;
– Поставлений удар;
– володіння мінімумом захисних технік;
– розуміння тактичних завдань у бою;
– Наявність відпрацьованих тактичних схем (інакше кажучи, алгоритмів дій у бою);
– Психологічна готовність до бою.
На мою думку, у нормально фізично розвиненої людини гострої необхідності додаткової фізпідготовки немає. Незважаючи на захоплення їй більшості інструкторів. У принципі, більшості людей їхні фізичні дані дозволяють завдавати дієвих ударів та захищатися від них. Тим більше за обмежений проміжок часу особливої сили не розвинеш, а ось прищепити мінімальні технічні навички можливо. Крім того, правильне тренування техніки саме по собі непогано розвиває «фізику» – а заразом і координацію, що на мій погляд важливіше.
Набагато важливіший поставлений удар .
Захисні техніки мають бути нечисленні, максимально прості та зручні. Як правило, для початківців оптимальні захисти підставками та відбивами. З них і відбираються 4-5 найбільш підходящих, що закривають основні сектори тіла.
Паралельно з освоєнням «технічного мінімуму» ми вчимося застосовувати навички на практиці. Дуже умовно можна виділити два основні етапи протидії фізичній агресії: припинення бою та ведення бою (власне бійка). У чому відмінність? Уміння вести бій передбачає здатність орієнтуватися в бійці, маневрувати, захищатися від ударів і наносити їх по супротивнику, що рухається і атакує. Людина, яка володіє цими навичками, власне, і називається бійцем. Це те, чого потрібно прагнути – але дано це, на жаль, не кожному. Залишається припинити агресію на самому початку, атакувавши самому за найменшої спроби противника здійснити активну дію.
Потрібно розуміти, що ні про який захист у цьому випадку не йдеться: ми саме превентивно атакуємо. Технічно це набагато простіше, ніж вести бій. Там ми змушені реагувати на активні дії противника (простіше кажучи, захищатись від його атак), тут ініціатива та вибір варіантів дій повністю у ваших руках. Звичайно, по-хорошому варто опанувати й те й інше – але зараз йдеться про навчання «з нуля» та постановку необхідних навичок протягом обмеженого часу. Крім того, у кожного, хто займається, є улюблені, індивідуальні схеми дій, комбінації, образ дій. Цю зручну для нас схему дій ми і вчитимемося реалізовувати, застосовуючи її до «типових» бойових ситуацій. І робити це потрібно з перших тренувань, не виділяючи тривалого підготовчого періоду на фізпідготовку та шліфування базової техніки.
Найважливішим принципом «прискореного» навчання є мінімізація техніки. Тобто дуже обмежена кількість тактичних схем та технічних елементів додається до максимально можливої кількості ситуацій. Це дозволяє в бойовій ситуації мінімізувати невизначеність при виборі варіантів дій. Звичайно, на більш просунутому етапі подібна стереотипність швидше за все завадить, але до цього етапу потрібно ще дійти.
Давайте виходити з того, що той, хто займається, повинен вже з першого заняття вийти з якимось, нехай мінімальним, багажем знань. Простіше кажучи, треба вивчати бою, а не готувати до його вивчення. Віджимання , розтяжка, вправи на координацію тощо – прекрасні речі, ось тільки абсолютно безглузді в короткостроковій перспективі. Адже дати серйозну для бою фізпідготовку за короткий час все одно не вдасться. Зате цілком реально закласти якісь практичні навички. Тільки потрібно, щоб:
1. Той, хто навчається постійно усвідомлював, що і для чого він робить.
2. Шлях до кінцевого результату був якнайпрямішим (мінімум підведених вправ і максимум наближеності до реальних умов).
Важливий момент – рівень відповідності техніки «еталону». Адже з погляду більшості класичних шкіл, техніка, що займається, повинна максимально відповідати «зразку», техніці інструктора. Якщо відхилення і допускаються, лише на «просунутих» етапах навчання, після детального освоєння техніки. І це правильно – але лише з погляду довгострокового та планомірного навчання. Якщо мета – навчитися захищатися, а не відповідати ідеалу тієї чи іншої школи – доведеться максимально використовувати природні якості того, хто навчається. А значить – не переучувати, не ламати вже наявну (нехай навіть недосконалу) рухову базу, а коригувати, робити її раціональнішою, накладаючи конкретні бойові прийоми на природні для учня манеру руху та способи реагування.
Так, швидше за все, такий підхід не виведе учня на майстерний рівень (хоча хто знає?), проте дасть можливість швидко навчитися застосовувати отримані знання та навички на практиці.