До контрольної роботи залишаються лічені хвилини… Усі, як за командою, дістають конспекти і починають посилено повторювати…
І нехай мало, хто в цей момент розуміє, який сенс несе в собі набір літер перед очима, кожному потрібно зіграти в цей момент роль розумного, серйозного та розважливого чоловічка.
Дзвонить ненависний, як ніколи, дзвінок. Краще було б сидіти і безглуздо витріщатися в зошит 45 хвилин, ніж почути разом із дзвінком участений стукіт свого серця.
Але чого бути, того не уникнути. До класу урочисто заходить Він(а). Її сяйво Вчитель. Урок починається перекличкою (трясучка повільно приводиться в дію), потім йде роздача листків (праве око смикається). На що тільки не йдуть наші актори з актрисами, щоби відтягнути початок написання контрольної.
П'ять однакових питань поспіль – звичайна річ. “А де підписувати?” «А чи писати число?» «А чи переписувати завдання?» Її сіятельство терпляче відповідає на нескінченну кількість вигуків.
Раптом питання закінчуються. Хвилинне мовчання йде вивчення завдань. І знову когось дуже цікавить, чи писати відповідь у першому номері (і хоча ти не знаєш, яку відповідь, питання потрібно поставити, раптом Він проговориться?).
А після – тиша. Тягнеться шпора з кишені, кидається записка, записку перехоплює Її сіятельство, і в тебе зупиняється подих. Але Він теж був колись дитиною, і тому, не читаючи, просто її викидає. Але ти, не втрачаючи надії, пишеш другу і примудряєшся передати її аж на третій рядок – на те священне місце, де сидить відмінниця. Записка доходить до адресата, ти в божевільному очікуванні відповіді. І – о диво – долітає відповідь, ти з трепетом розкриваєш найдорожчу записочку і… читаєш: «Я сама ще не зробила…»
Потім від безнадії ти дивишся на годинник, роздумуючи про те, що віддав би все за те, щоб ці стрілочки зупинилися і дали можливість списати. Потім погляд переходить на однокласників. Спочатку в очі кидаються розумні обличчя, які щось посилено строчать. І коли ти нарешті знаходиш свого «друга по нещастю», який сидить з таким самим виразом обличчя, як і ти, «розумне обличчя» на весь клас проголошує: «У мене закінчився листок. Можна ще один? Цієї хвилини тобі стає зовсім не по собі…
У цей переломний момент Він каже, що залишилося 5 хвилин. “Все, це кінець”, – думаєш ти і сміливо лізеш у портфель за підручником, намагаючись у перекошеному стані знайти потрібну сторінку. Але життя не завжди справедливе до нас, скринька знань із гуркотом падає на підлогу.
Але тут на твоє щастя брязкає дзвінок, довкола починається метушня, і тобі все-таки вдається піддивитися, що ж таке «сила струму»…
І – о, блаженство! У тебе вже не «3», а ціла заслужена четвірка…
День прожити не дарма! Як мало потрібно для щастя…