У кіно за бандитами та шахраями, що подорожують світом для виконання своєї брудної роботи, невтомно ганяються детективи Інтерполу, лицарі без страху та докору з комп'ютером у портфелі та пістолетом під піджаком. Але насправді вигляд співробітника міжнародної поліції дещо інший. До завдань Інтерполу не входить безпосередній розшук та затримання злочинців. Його співробітники зайняті іншою, скоріше рутинною, ніж романтичною роботою, але не менш важливою та ефективною.
1914 року в Монако відбувся І Міжнародний конгрес кримінальної поліції. Вже тоді в повітрі витала ідея створення якоїсь міжнародної організації, яка б займалася урахуванням кримінальної інформації та міжнародним розшуком небезпечних злочинців. Делегати конгресу домовилися головне – організації бути.
Але почалася Перша світова війна і боротьба з міжнародною злочинністю відійшла на другий план. Наступний конгрес зібрався через дев'ять років у Відні 1923 року. Його результат – створення Міжнародної комісії кримінальної поліції для координації зусиль окремих країн у боротьбі із загальнокримінальною злочинністю.
Друга світова війна, так само як і перша, завадила міжнародним зусиллям щодо координації боротьби зі злочинністю, але 1946-го роботу комісії було відновлено. Ще через десять років організація прийняла новий статут та сучасну назву «Міжнародна організація кримінальної поліції (International Criminal Police Organization – ICPO) – Інтерпол».
Сьогодні Інтерпол об'єднує 187 країн, що практично всі існують на планеті, виключаючи Північну Корею і кілька острівних держав. Структура та методи роботи ICPO можуть здатися громіздкими та забюрократизованими. Але хіба може бути іншою організацією, що працює на міжнародному рівні, де закони не підкріплені безумовною силою та потужністю якогось одного гаранта порядку, а створюються як синтез взаємних поступок, авторитету та впливу незалежних та суверенних країн.
Кожна країна-учасниця має в організації представництво – національне бюро. Бюро створюються у структурі національних правоохоронних органів та діють у рамках національного законодавства. Міжнародні структури організації – це органи управління та координації, а також технічні органи, які об'єднують радників та підтримують роботу баз даних Інтерполу. Як бачимо – розмахувати пістолетом тут просто нема кому.
Як міжнародна поліція шукає злочинців? Ініціатором розшуку завжди є правоохоронні органи країни, і порядок ініціації у всіх свій власний. Коли рішення про розшук у країні ухвалено, національне бюро надсилає прохання до Генерального секретаріату Інтерполу про видання розшукового циркуляру «з червоним кутом». Колір означає, що людину шукають з метою арешту та видачі.
Секретаріат, проаналізувавши обґрунтованість прохання та її відповідність нормам організації, приймає рішення та поміщає циркуляр у базу даних, доступну всім національним бюро.
Якщо розшукуваного виявлено в якійсь країні, її бюро надсилає повідомлення країні-ініціатору розшуку. У листі у відповідь підтверджується запит на розшук, що є підставою для арешту та поміщення під варту до вирішення питання про екстрадицію.
Можливість та порядок екстрадиції визначаються національним законодавством. Хоча й рідко, але трапляються випадки, коли в екстрадиції злочинця відмовляють. Основних причин відмови три: відсутність відповідних договорів між країнами, статус біженця підозрюваного та розбіжності у законодавстві країн, коли злочин за мірками однієї держави такою в іншій не вважається.
Як бачимо, процес повільний, але досить ефективний. На сьогоднішній день у базах даних Інтерполу відомості по десятках тисяч злочинців, яких у 2008 році було знайдено та заарештовано 5600. Міжнародним поліцейським доступні дані на мільйони викрадених автомобілів і вкрадених документів, на сотні тисяч людей, які зазнали сексуального насильства і тисячі підозрюваних у міжнародному терені.
Діяльність Інтерполу фінансується за рахунок внесків країн-учасниць. Бюджет організації у 2009 році становив близько 47,4 мільйона євро. Багато це чи мало – судіть самі.