«Якщо на солдатів будуть забивати, то й ставлення буде відповідним», – каже Олександр Оверченко. Пройшовши пекло Вугледара та діставши чотири контузії, воїн опинився в СЗЧ через нечутливість командування та обман із документами. Після семи місяців серед цивільних він повернувся до війська, але вже в інший підрозділ.
СЗЧ часто обговорюють через статистику та юридичні наслідки, однак за кожним таким випадком стоїть конкретна історія військового. Олександр Оверченко долучився до війська ще у 2018 році, а після початку повномасштабного вторгнення воював на Бахмутському та Вугледарському напрямках. Він пережив важкі обстріли, чотири контузії та неодноразово відповідав за життя побратимів.
У 2024 році через проблеми з командуванням і невдалу спробу переведення чоловік самовільно залишив частину. Проте після семи місяців серед цивільних вирішив повернутися до служби, але вже в іншому підрозділі. В інтерв’ю ЗМІСТу воїн розповів про бойовий досвід, причини СЗЧ та повернення на службу.
Від першої присяги до великої війни
Олександр Оверченко долучився до війська у 2018 році, коли йому було 22 роки. Спочатку він хотів спробувати себе у військовій справі та зрозуміти, чи підходить йому така служба. У 2019 році він брав участь в АТО та ООС. Тоді його завдання не були пов’язані з самими бойовими зіткненнями: він охороняв об’єкти Служби безпеки України та забезпечував роботу спеціальної техніки.
З початком повномасштабного вторгнення Олександр Оверченко вирішив продовжити службу, адже вже склав військову присягу. Досвід, здобутий під час АТО та ООС, певною мірою допоміг йому, але до повноцінної участі в бойових діях чоловік готовий не був. Бойового досвіду довелося набувати вже під час великої війни – безпосередньо на фронті.
«Я ж уже дав слово, склав військову присягу. Та хто, як не ми? Хтось же має захищати своє життя, свою землю. Важко навіть пояснити, що відчуваєш у такий момент і чому вирішуєш знову взяти до рук зброю. Це багато всього: і відповідальність, і розуміння того, що хтось прийшов на нашу землю. Я навіть не знаю, як правильно передати ці відчуття словами».
На початку великої війни чоловік потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Втім, служба в цьому підрозділі запам’яталася йому не лише бойовими завданнями, а й проблемами з командуванням. За словами військового, тодішній командир більше дбав про гроші, ніж про людей. Він не прислухався до потреб бійців і не намагався розв’язувати їхні проблеми.
«Якщо командир не буде розуміти своїх людей, не буде їх чути, цікавитися їхніми проблемами та допомагати їх вирішувати, військові залишатимуться сам на сам зі своїми труднощами. Людина може перед виходом на позицію розповідати про те, що її турбує, але командиру буде байдуже. Це дуже погано. Командир має бачити й розуміти, що відбувається з його людьми».
Олександр Оверченко вважає, що в результаті це може призводити до самовільного залишення частини, а на фронті – ставити під загрозу життя військових.
Бої за Бахмут і Вугледар та відповідальність за побратимів
Після початку повномасштабної війни Олександр виконував бойові завдання на Бахмутському та Вугледарському напрямках. У Бахмуті пробув недовго, а згодом його 72-гу бригаду перекинули під Вугледар. Там військовий служив до квітня 2023 року. Після цього його перевели до пункту постійної дислокації за станом здоров’я.
За цей час Олександр Оверченко неодноразово потрапляв під обстріли з «Градів», артилерії та касетних боєприпасів. Особливо важко було, коли він відповідав за інших бійців. Найбільше військовий переживав за людей, які перебували під його командуванням, адже розумів, що від рішень керівництва залежить їхня безпека.
«Пам’ятаю один випадок. Було вже близько дванадцятої ночі, я прибіг на командно-спостережний пункт. Подумав, що трохи покурю і піду спати. І тут прилітає “Град”. Снаряд пробив дві стіни. Я тоді подумав, що все, це вже кінець. Але, слава Богу, залишився живий і здоровий. Ба більше, потім ще допомагав діставати людину з-під завалів. Такого за час служби було багато».
Також воїн згадує службу на вогневій позиції під час боїв за Вугледар. Тоді він був старшим позиції та неодноразово просив командування змінити умови оборони або надати більше підтримки. Позиція була в лісосмузі, де майже не було укриттів. На ній перебували шестеро військових, які мали переважно стрілецьку зброю та гранати. Водночас проти них діяла важка бронетехніка противника.
За словами Олександра Оверченка, сусідні підрозділи мали значно більше людей та озброєння, тоді як їхня позиція майже не отримувала підтримки артилерії. Єдиний міномет мав обмежений запас боєприпасів. Військовий пояснював командуванню, що з наявним озброєнням вони не зможуть протистояти двом танкам і двом бойовим машинам піхоти.
«Коли мене поставили старшим позиції, я найбільше переживав за своїх людей. Розумів, що відповідаю за них і маю думати про їхню безпеку. А командиру, здавалося, було байдуже. По нас били з усього, а в нас були тільки автомати та гранати. Проти важкої техніки з таким озброєнням багато не зробиш. Але від нас вимагали стояти до останнього. При цьому командир не думав про те, що потім доведеться відповідати перед батьками загиблих і пояснювати, чому їхні діти не повернулися додому».
Зрештою військових із позиції замінили. Однак, як розповідає Олександр, через два-три дні всю групу, яка там перебувала, знищили.
Зустріч із російським військовим і пережите на фронті
Під час служби на Вугледарському напрямку Олександру доводилося зустрічатися з російськими силовиками. Один із таких випадків стався взимку, коли через густий туман до українських бійців випадково потрапив російський військовий. За словами Олександра Оверченка, перед цим двоє або троє окупантів рухалися поблизу позиції, і деякі з них підірвалися на гранаті або розтяжці.
«Це було взимку, ми тоді стояли на позиції під Вугледаром. Через туман сталося так, що до нас випадково зайшли російські військові. Двоє чи троє йшли, хтось із них підірвався на гранаті або розтяжці. А один заходить до нас і каже: “Братани, ми прийшли вас міняти”. Ви б бачили його очі та вираз обличчя в той момент. Наші мало його не вбили, але зрештою не стали цього робити».
Олександр Оверченко каже, що за час війни траплялися й інші подібні епізоди, однак детально згадувати їх він не хоче. Так само важко йому повертатися до спогадів про поранених побратимів, евакуацію та випадки, коли військовим доводилося рятувати одне одного за допомогою турнікетів.
«За цю війну стільки всього довелося побачити й пережити. Як витягували людей, як накладали турнікети, як намагалися врятувати побратимів. Не хочеться навіть повертатися до цих спогадів, згадувати все це знову. Знаєте, іноді хочеться просто все стерти й почати жити спочатку. Я б усе це позабував, якби міг. За роки служби, ще до повномасштабної війни, і за ці роки великої війни довелося побачити дуже багато. Це все залишається з тобою».
Досвід Олександра: чому військові йдуть у СЗЧ
У 2024 році Олександр Оверченко самовільно залишив військову частину. Однією з головних причин стало ставлення командування до особового складу, а також обман, із яким він зіткнувся під час спроби перевестися до іншого підрозділу. За словами військового, потреби та проблеми бійців часто ігнорували, а виконувати поставлені завдання доводилося без належного забезпечення та підтримки. Від військових очікували, що вони самостійно шукатимуть вихід із ситуацій і викручуватимуться, як зможуть.
Тоді воїн вирішив перевестися в іншу бригаду. Для цього знайшов підрозділ, отримав відношення та необхідні підписи. Після погодження документів вирушив на визначений пункт і чекав на переведення. Спочатку йому повідомили, що все погоджено і він може вирушати до нового місця служби. Однак згодом ситуація змінилася.
«Я хотів перевестися в іншу бригаду. Знайшов підрозділ, узяв відношення, його підписали, усе було добре. Я поїхав на визначений пункт і чекав на переведення. Мені сказали, що все погодили, що документи підписані й можна їхати. Але потім почалося щось незрозуміле. З’ясувалося, що нас переводять до 32-ї бригади. А я ж домовлявся зовсім про інше місце служби. Мене просто обманули».
Після цього військових відправили на Покровський напрямок, у лісову місцевість, де формувався підрозділ. Олександр каже, що на той час бригада вже зазнавала втрат і неодноразово потрапляла під удари. Побачивши, що його переводять не туди, куди обіцяли, він показав документи й відмовився продовжувати службу на таких умовах. Після цього самовільно залишив частину.
У СЗЧ Олександр Оверченко перебував близько семи місяців. Водночас остаточно залишати армію не збирався. Навіть перебуваючи серед цивільних, він відчував, що його тягне назад до війська. За цей час чоловік трохи відпочив, заспокоївся та обдумав пережите.
«Остаточно залишати військо я не хотів. Розумієте, навіть коли перебуваєш на пункті постійної дислокації або вже серед цивільних, усе одно тягне назад. Ти вже стільки часу прожив цим життям, стільки всього пережив. Побув трохи вдома, заспокоївся, подумав, переосмислив щось. Зрозумів, що щось встиг зробити, а щось так і не встиг за цей час».
Згодом Олександр почав шукати підрозділ, до якого міг би повернутися. Розпитував друзів і знайомих, дізнавався про різні бригади, а потім особисто приїхав до 12-ї окремої важкої механізованої бригади. Після розмови його прийняли на службу. Відтоді він продовжує виконувати військові обов’язки.
Нині служба Олександра Оверченка відрізняється від того, що він робив у 72-й бригаді. Раніше військовий майже постійно перебував на передовій, в окопах і виконував бойові завдання. Тепер він служить у підрозділі матеріального забезпечення.
«У 12-й бригаді, зовсім інша робота – я служу в підрозділі матеріального забезпечення. Можу навчати людей, показувати, пояснювати, передавати їм свій досвід. Не обов’язково постійно воювати в окопах, щоб бути корисним війську. Є й інші посади, на яких можна допомагати, виконувати свою роботу і робити внесок у спільну справу. Головне – розуміти, що ти потрібен і можеш бути корисним на своєму місці».
Перехід до іншого формату служби пов’язаний і зі станом здоров’я Олександра. Він має обмежену придатність до військової служби. За словами чоловіка, серйозних поранень у нього не було, однак за час перебування на фронті він пережив три важкі контузії та одну контузію середнього ступеня.
На думку Олександра, щоб військові не йшли в СЗЧ і поверталися до служби, командуванню потрібно насамперед більше уваги приділяти своїм підлеглим. Він вважає, що командири мають чути проблеми бійців, цікавитися їхніми потребами та намагатися допомагати з їхнім вирішенням. Адже коли військові постійно відчувають байдужість до себе, це лише погіршує їхнє ставлення до служби та командування.
«Треба більше чути своїх солдатів, підлеглих, запитувати, що в них відбувається, і хоча б намагатися вирішувати їхні питання. Не бути байдужими. Я розумію, що зараз командування зверху тисне, вимагає виконувати завдання тут і зараз. Але хто все це робить? Солдати. Якщо й надалі на них будуть забивати, то й ставлення буде відповідним. Треба спілкуватися зі своїм особовим складом, цікавитися його проблемами. Тоді й між командиром та військовими буде нормальний взаємозв’язок. Люди бачитимуть, що їх чують, що їхніми питаннями займаються, і самі більше тягнутимуться до свого командира».
Життя поза фронтом: що воїн цінує найбільше і чого чекає після війни
Під час відпусток Олександр Оверченко найбільше радіє простим речам: можливості жити, дихати, ходити, бачити й чути. Водночас його засмучує байдужість людей одне до одного. Каже, що часто люди думають лише про гроші, намагаються обманути й отримати вигоду для себе. І це стосується не лише ставлення до військових, а й спілкування між самими цивільними.
Після завершення війни він не планує залишатися в Україні. Каже, що хотів би продати все майно й виїхати за кордон. Причиною називає побоювання, що після перемоги в країні можуть початися серйозні конфлікти. На його думку, за роки повномасштабної війни в людей, зокрема військових, накопичилося багато злості та невдоволення, які можуть вилитися в нові протистояння.
Говорячи про СЗЧ, Олександр каже, що люди не йдуть на це без причин. Хтось втомлюється від служби, хтось не витримує психологічно й морально. Водночас, за його спостереженнями, військові поступово повертаються.
Дізнатися більше на: zmist.pl.ua