Село Біївці на Полтавщині, хоч і повільно згасає, дбайливо береже пам’ять про видатного українського поета, шістдесятника та журналіста Василя Симоненка. Тут, у майже столітній хаті, де минули перші кроки та дитячі роки митця, нині функціонує садиба-музей.
«У нього не було особистих речей у цій хаті – їх просто не могло залишитися після продажу та проживання у будинку іншої родини», – розповідає директорка садиби Людмила Мисник. Вона декламує на пам’ять вірші Симоненка і ділиться історіями про його дитинство.
У стінах, де зростав майбутній «витязь молодої української поезії», збереглися автентична підлога, лава, стіл. Попри труднощі, музейники плекають пам’ять про митця. За переказами, ще за радянських часів, попри заборону влади згадувати українських письменників, у селі відкрили гіпсове погруддя Василя Симоненка.
У матеріалі ЗМІСТу директорка музею Людмила Мисник розкриває маловідомі деталі життя поета та долю його родинного гнізда. Перші короткі вірші, складені Василем у п’ятирічному віці, та таємниці того, чому батько залишив синові лише прізвище, візит поета в Биківнянський ліс, що назавжди перевернув його світогляд.
Село, де виріс майбутній письменник
Село Біївці заснував у 1702 році козак Бей, від прізвища якого й населений пункт отримав свою назву. Колись тут кипіло життя, працювала молочна ферма. Сьогодні тут мешкають 192 жителі.
Біля білої хати з плетеним тином нас зустрічає пані Людмила та запрошує всередину. Проходимо через сіни, нахиляючись, аби пройти через низькі одвірки, та переступаючи високі пороги. У хаті дві кімнати: невелика та просторіша світлиця з масивною грубою, де взимку грівся малий Василько, та піччю, у якій мати готувала їжу. Крізь блакитну віконницю пані Людмила показує на зарості очерету. Саме за ними тече річка Удай, куди хлопчик бігав купатися. Двір тут затишний і невеликий. Хата, колодязь та погріб стоять на тих самих місцях, що й століття тому.
Інтер’єр хати вражає великою кількістю автентичних деталей та збереженим затишком. Стелею проходять дерев’яні балки та сволок, які роками укріплюють цю хату й тримають її конструкцію. Під вікнами з блакитними віконницями стоїть лава, застелена вишитими лавниками. Поруч можна побачити дерев’яну прядку та швейну машинку. У світлиці все розставлено з особливою любов’ю: глиняний посуд на підвіконні, акуратно складені вишиті подушки на пічі й ліжку, та білосніжні вишиті рушники на стінах.
До створення сільського музею долучилися місцеві жителі. Люди приносили збережений автентичний одяг, старовинні хатні речі та інші матеріали, пов’язані з історією та побутом.
Зараз Біївці переживають складні часи. Населений пункт занепадає. Місцеву школу, яка колись гомоніла дитячим сміхом, закрили через малокомплектність. З усього села до опорного навчального закладу в Тарандинцях щодня їздять близько 10 дітей та одна вчителька. Аби заклад міг функціонувати, дітей возять і з інших навколишніх сіл. За словами пані Людмили, молоді зовсім немає, бо усі виїжджають.
Проте саме тут розташований осередок, який підтримує духовний зв’язок бійців з усією Україною – садиба-музей Василя Симоненка.
Директорка та екскурсовод музею Людмила Мисник розповідає, що попри демографічну кризу потік людей, охочих торкнутися стін, де зростав письменник, не припиняється.
Як дворище Щербанів стало музеєм
Історія будівлі сягає першої третини XX століття. За словами Людмили Мисник, точна дата зведення хати відома з архівних документів:
«Згідно з даними книги погосподарського обліку основних виробничих показників господарств колгоспників, ця хата збудована у 1927 році. Її звів дідусь Василя Симоненка на своїй батьківській землі. Це споконвічне Щербанівське дворище».
Спочатку в хаті мешкала родина Щербанів: дід Федір Трохимович, мати поета Ганна Федорівна та сам малий Василько.
Коли Василь Симоненко закінчив факультет журналістики Київського національного університету, здобув призначення у Черкасах, одружився у 22 роки й отримав там двокімнатну квартиру, мати вирішила переїхати до сина. 22 листопада 1958 року хату продали місцевому жителю Григорію Миснику.
Особливу цінність становлять архівні матеріали, що зберігаються в музеї. Серед експонатів можна побачити копії документів, які стосуються родинної садиби Василя Симоненка та його сім’ї – родини Щербанів. Цими паперами з музеєм поділився Віктор Мисник. Його батько купив цю хату в матері Василя Симоненка, тож сам Віктор народився в цих же стінах.
Найдавнішим із них є витяг із Погосподарської книги Біївецької сільради, датований 10 березня 1940 року. Ця облікова картка складена на голову сімейства, а саме діда поета, Федора Щербаня. Документ фіксує тодішній склад родини, де вписали матір Ганну Федорівну та самого п’ятирічного онука – Василя Симоненка.
З інших копій документів можна дізнатися про подальшу долю садиби. Це договір купівлі-продажу від 28 листопада 1958 року та посвідчувальний лист. Згідно з угодою, матір поета Ганна Щербань, продала хату з господарськими будівлями в Біївцях покупцеві Григорію Миснику за 3 тис. карбованців. Офіційний договір засвідчений підписами.
Наприкінці 1950-х років, коли Василь Симоненко вже жив і працював у Черкасах, родинний осередок у Біївцях продали, а мати поета переїхала ближче до сина.
Історія родинного гнізда Симоненка має й власну, дивовижну паралель. У 1958 році у Василя Симоненка в Черкасах народився син Олесь, і того ж 1958 року в біївській хаті у родині Мисників народився син Віктор.
Мисники прожили в садибі 10 років. У 1968 році до села приїхав новий голова колгоспу – Василь Даценко. Зважаючи на те, що у грудні 1963 року поет передчасно пішов із життя, голова запропонував родині Мисників купити інше житло, а в Симоненковій хаті облаштувати музей.
«Автентичних особистих речей письменника тут не залишилося. Після 10 років проживання тут іншої родини це було неможливо. Але від Щербанів залишилися меблі: стіл та лава. Решту експонатів у 1970-х роках зносили всім селом: давній одяг, глечики, прядки, рубель, качалку, старовинні праски та вишивані рушники».
Про пам’ятник Симоненку розповідали по радіо «Голос Америки»
Цікавою сторінкою історії Біївців є зведення першого пам’ятника поету. На початку 1970-х років за ініціативи голови колгоспу Василя Даценка біля тогочасної школи встановили гіпсовий бюст Симоненка. Це відбулося у період, коли творчість поета потрапила під радянську заборону, а саме з 1966 по 1981 рік книжки Симоненка майже не видавалися. Невдовзі про цей факт заговорив увесь світ.
«Одного разу почули по радіо “Голос Америки”, що в Україні Василь Симоненко заборонений, а в його рідному селі люди вшановують пам’ять і поставили йому погруддя біля школи. Одразу приїхала перевірка з районного відділу освіти. Директору школи Юрію Деркачу перепало на горіхи, але голова колгоспу Даценко наполіг, і бюст зносити не стали. Він так і залишився стояти», – розповідає Людмила Мисник.
Перший гіпсовий бюст не зберігся через природне руйнування від дощів і морозів. У 1982 році в селі збудували нову школу, а у 2005 році біля неї встановили новий пам’ятник. Його меценатами виступила родина Тараненків, а авторами стали скульптор Микола Цись та архітектор Олександр Зот.
Дитинство без батька та уроки діда Федора
Дитинство Симоненка припало на важкі повоєнні роки – голод, розруху та важку селянську працю. За словами Людмили Мисник, через це вся важка праця в повоєнні роки лягла на плечі малого Василя, який із самого малечку був головним помічником мами:
«Усі сільські діти тоді допомагали по господарству: і дрова заготовляли, і худобу доглядали. Сім’ї тримали і корів, і свиней, аби прогодовуватися. Василь із дитинства пас свиней. Якось вони побігли у двір сусідського хлопчика Сашка Кир’яненка, і Василько побіг за ними. Мати шукала його по всьому селу, а знайшовши у сусідів, спитала: “Васильку, чому ж ти пішов без дозволу?”. На що той щиро відповів: “Так свині сюди пішли, то й я за ними!”. Дитячі спогади про цю працю згодом вилилися у його відомі рядки:
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас…
Головною ж опорою у вихованні майбутнього письменника став дід Федір Щербань. Як згадував Олесь Гончар, дитинство Василя «брело за ним скородити повоєнні поля». Поет ріс без батька, який був людиною непостійною:
«Батько Василя був як вітер. У нього була інша родина. Коли Василько народився, батько прийшов, дав синові тільки своє прізвище і казав: “Відкуплюся від однієї й прийду до тебе”. Але Ганна Федорівна (ред. мати Василя Симоненка) відповіла: “Ні, йди своєю дорогою, ми самі виховаємо Василька”. Більше батько у їхньому житті не з’являвся».
Нестачу батьківського тепла поет згодом вилив у новелі «Кривда», яка починається так: «У Івася немає тата». Головною опорою у вихованні майбутнього письменника став дід Федір Щербань. Саме від нього малий Василь увібрав народну мудрість, казки, історії про козаків. Коли Симоненку було 14 років, дідусь помер. Для онука це стало важким ударом, після якого народилася поезія «Дід умер»:
«От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту…»
Втрата діда лише додала хлопцю хатніх клопотів, адже у повоєнний час усе селянське життя трималося на важкій праці. Як розповідає Людмила Мисник, Василю довелося рано подорослішати. Проте дитячі роки були сповнені і кумедних та небезпечних випадків. Односельці згадують, як хлопці гойдалися на вербових гілках над річкою. Василь не втримався, впав на пісок і два дні не міг піднятися. У лікарні діагностували радикуліт.
Проте це були далеко не єдині ризиковані розваги. Хлопці любили знаходити різні речі. Хтось знаходив патрони, хтось рушницю чи щось інше. Коли ж дідусь Василя Симоненка дізнався про це, хлопцю та його друзям, які взяли заховану зброю, добряче перепало.
А навчатися доводилося з високою самодисципліною. Спочатку Біївецька початкова школа, потім Єнківська семирічка, а 8–10 класи – Тарандинцівська середня школа за 9 км від дому. Щодня Василь долав 18 км пішки. За дитячих років поета доріг тут не було, тож йти цю відстань до школи доводилося польовими стежками:
«Його однокласники згадували: дорогою до школи Василь не просто співав, а складав на ходу шаржі та чотиривірші про кожного. А вчителі трохи побоювалися його гострого розуму. Вчителька математики, якій доручили вести креслення, хвилювалася перед уроком, готувалася. Василь сидів і дивився спідлоба. Коли вона запитала, чому він так дивиться, хлопчик відповів, що слухав уважно і все зрозумів з її слів, а під час уроку просто паралельно читав художню книжку», – розповідає Людмила Мисник.
Тарандинцівську школу Василь Симоненко закінчив у 1952 році із золотою медаллю. Вона сьогодні названа його ім’ям.
Еволюція творчості поета
У юнацькі роки, вихований радянською шкільною системою, Василь Симоненко щиро вірив у гуманістичні гасла, які декларувала влада. У його ранній ліриці були вірші «Серце моє в Комсомолі», «Салюти миру», «Росія, ми завжди з тобою».
«Це були твори раннього Симоненка, коли він щиро вірив у декларовані ідеали. Крім того, тоді діяла жорстока цензура. Щоб випустити збірку поезій, на початку обов’язково треба було поставити так званий “паровоз” або вірші про партію, Леніна чи комсомол. Цензор перечитував перші сторінки і давав дозвіл на друк решти лірики».
Проте світоглядний злам стався після переїзду до Черкас та вступу до Клубу творчої молоді в Києві. Разом із художницею Аллою Горською та режисером Лесем Таннюком Симоненко вирушив до Биківнянського лісу під Києвом, де вони виявили таємні поховання жертв сталінських репресій. Побачене шокувало поета. Місцеві діти грали в футбол черепом із простреленою потилицею. Про спогади Леся Танюка з поїздки розповіла екскурсовод Людмила Мисник:
«Коли ми з Алою Горською та іншими членами клубу приїхали до Биківні, жах від побаченого відібрав мову: місцева дітвора грала в футбол людськими черепами та використовувала їх замість воріт. На наші обурені слова хлопчаки лише здвигнули плечима: “Та ви гляньте в лісі. Там тими черепами вся земля вкрита”. Ми не могли мовчати й склали меморандум до влади з вимогою облаштувати меморіал пам’яті розстріляних. Адже тоді всі говорили про Соловки й Сибір, а про кривавий злочин у Биківні воліли мовчати».
Після написання меморандуму до Київської міськради з вимогою вшанувати пам’ять розстріляних Симоненко потрапив під жорсткий нагляд КДБ, а його лірика набула антирежимного та глибоко патріотичного змісту. Про рідні краї він писав так:
Я не бував за дальніми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав –
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.
Мене ліси здоров’ям напували,
Коли бродив у їхній гущині,
Мені поля задумливо шептали
Свої ніким не співані пісні…
Рідне село Біївці було для Василя Симоненка місцем сили. Він не раз повторював, що понад усе любить рідну землю, людей, поезію та витоки свого життя на Полтавщині. За посиланням можна послухати аудіозапис з його голосом. Це інтерв’ю на радіо, записане у 1962 році після виходу збірки «Тиша і грім».
29 вересня 1956 року у Біївцях з-під пера поета вийшов відомий вірш «Можна». Згадуючи цю поезію, пані Людмила додає:
«Мабуть, Симоненко до 28 років робив саме те, чого “не можна”, тому й залишився в історії таким виразним і відомим. Якби жив надто довго, хто знає, чи склалося б так».
Спадкоємці та сьогодення садиби
У 1956 році Василя Симоненка разом із колегою Станіславом Борячинським направили на практику до редакції газети «Черкаська правда». У редакції хлопцям одразу запропонували постійну роботу.
У Черкасах Симоненко зустрів свою дружину Людмилу, яка працювала кур’єркою газет. Молодій сім’ї виділили двокімнатну квартиру. У 1958 році у них народився син Олесь, і Василь забрав із Біївців свою матір Ганну Федорівну.
Через постійні журналістські відрядження Симоненко часто відлучався з дому. Це породжувало чутки про нібито його романи на стороні. Незважаючи на чутки, які ширилися про особисте життя поета, у музеї зберігають теплі спогади про його родину. Доглядачка садиби Людмила Мисник особисто спілкувалася з невісткою поета – Ніною Симоненко, яка зараз завідує меморіальним музеєм Симоненка в Черкасах:
«Ніна Іванівна розповідала, що дружина Василя, Люся, була надзвичайно доброю людиною, яка віддавала родині все до останнього. А 8 січня 2026 року до нашої хати-музею приїздив Віктор Мисник, той самий, який народився в цій хаті у 1958 році. Він приїхав разом із Ніною Симоненко і подарував свою книжку “Народні традиції та звичаї Симоненкового краю”».
Сьогодні садиба-музей перебуває на балансі Новооржицької громади. Нещодавно за бюджетні кошти, а саме близько 200 тис. грн, вдалося здійснити капітальний ремонт даху. Застаріле покриття замінили на сучасний євроочерет, зберігши автентичний зовнішній вигляд будівлі.
За своє коротке життя Симоненко встиг видати лише єдину збірку поезій і відійшов у вічність незадовго до свого 29-річчя. Втім, пам’ять про нього живе в рідних Біївцях. Наступного року родинна хата поета, яка нині є музеєм, відзначатиме свій 100-літній ювілей.