Ветеран російсько-української війни Андрій Яременко називає дружину локомотивом сім’ї. Після його поранення Вікторія понад рік домагалася звільнення чоловіка зі служби, а щойно він повернувся, взялася за його адаптацію. Її правила прості: жодних жалісливих поглядів, спільна відповідальність і чорний гумор. Пережите настільки змінило життя родини, що Вікторія вирішила здобути фах психологині.
Історію родини Яременків «ЗМІСТ» розповідає в межах всеукраїнської інформаційної кампанії «Приємно познайомитися, знову» у співпраці з платформою «Ветеран PRO».
День народження та новина про поранення
Того ранку Вікторія разом із дітьми намагалася зателефонувати Андрієві, аби привітати його з днем народження. Чоловік слухавки не брав ані з першого, ані з кількох наступних викликів. Між подружжям була чітка домовленість: якщо з фронту надійде звістка «200», про це повідомлять телефоном, якщо «300» – напишуть повідомлення.
Невдовзі від Андрія надійшла коротка звістка, що він у шпиталі, а подробиці згодом. Як з’ясувалося пізніше, він дістав важке поранення з ампутацією чотирьох пальців на лівій руці. Поки військовий відходив від наркозу, дружина терміново брала квитки додому та пакувала речі: останні два з половиною роки вона з дітьми прожила в Німеччині. Перша зустріч після розлуки виявилася емоційно складною:
«Діти плачуть, обійми, але в якусь мить ти розумієш, що не знаєш, як підступитися. Тілом ви поруч, а емоційної близькості немає. Повна розгубленість і нерозуміння, що робити далі», – пригадує Вікторія.
Оговтатися від ступору вдалося вже вдома. Відновити зв’язок допомогло постійне діалог без замовчування і прикрас.
«Жодних жалощів»: як боролися з фантомними болями та побутом
Ще дорогою в Україну Вікторія звернулася до психологині, аби зрозуміти, як поводитися з чоловіком після пережитого на війні. Головна порада фахівчині: чоловікові потрібні максимальна підтримка й тактильність, але без жодного жалю.
Яременки звикли проговорювати все. Навіть під час служби Андрія вони могли годинами розмовляти телефоном до світанку. Вдома розмов побільшало, проте вони не зводилися до сліз над травмованою рукою – подружжя вирішило, що треба жити далі.
Спершу було морально важко. Роблячи перев’язки, Вікторія інколи виходила на балкон, аби виплакатися не від вигляду самої рани, а через усвідомлення того, болю, якого зазнав чоловік. Згодом додалися виснажливі фантомні болі. Працювати зі спеціалістами напряму Андрій не хотів, тож дружина стала посередницею між ним і психологинею, передавала поради, разом із чоловіком ночами робила сеанси дзеркальної терапії.
Окремим випробуванням стало повернення самостійності в побуті. Коли після зняття швів Андрій учився застібати ґудзики однією рукою, дружина навідріз відмовилася допомагати:
«Сказала прямо, що він мусить навчитися сам. Тоді вислухала на свою адресу чимало міцних слів. Але коли в нього вийшло, він сам визнав, що я була права».
Переналаштовувати довелося й оточення. Друзі та рідні часом обурювалися через її «жорстку» позицію та іронічні жарти про рукавички без пальців:
«Мені закидали, мовляв, як так можна, що я безсердечна. А я не жалію не тому, що байдужа. Він як був повноцінною людиною, так і залишився. Так, певні справи робить довше, але робить сам. Нещодавно ось разом із кумом новий паркан поставили».
Побудова стосунків з нуля: розмови на балконі
Подружжя разом уже 13 років. До повномасштабної війни вони розуміли одне одного з півпогляду, проте після демобілізації все доводиться пояснювати словами. Вікторія зазначає, що в перші місяці була для Андрія провідницею у звичайне життя:
«Людина роками перебувала в режимі виживання і боротьби, тому цивільний побут буквально стирається з пам’яті. Якось він попросив замовити спортивний костюм “такий, як ти колись брала за 400 гривень”. Довелося пояснювати, що ті ціни залишилися шість років тому».
Вікторія бачила схожу історію в дитинстві, коли її батько дістав поранення в Афганістані й повністю відновитися так і не зміг, досі страждає на безсоння. Тому, коли в Андрія почалися проблеми зі сном, вона наполягла на тому, щоб вирішувати це негайно.
Були періоди, коли здавалося, що шлюб тримається лише на ній, і з’являлися думки про розлучення. Проте сварки в родині не практикують, бо всі складні питання обговорюють за кавою на балконі, подалі від дітей, іноді годинами шукаючи порозуміння.
Зараз Вікторія Яременко оцінює відновлення колишнього зв’язку на 50%. Робота триває, адже після повернення ветерана в сім’ю подружжю часто доводиться вчитися чути потреби одне одного заново.
Повернення в Чорнухи, город та концерти в будинку культури
Вільного часу на себе у Вікторії майже немає, бо все забирають чоловік, діти, навчання та побут у селі Чорнухи на Полтавщині, куди переїхала родина. Важливим завданням стало відновлення контакту дітей із батьком, адже на момент його виходу на фронт вони були значно меншими. Зараз доньці Мілані 12 років, а синові Данилу – дев’ять:
«Спершу Андрій ставився до них як до крихіток. Якісь сюсюкання, дитячі жарти. Доки донька прямо не сказала: “Тату, мені вже не три роки”. Довелося пожартувати: ти давно в їхні свідоцтва про народження дивився?»
Зараз обов’язки розподілилися: тато виступає спокійнішим арбітром, який дозволяє довше покататися на велосипеді, а вечорами вся родина збирається за настільними іграми. Щойно владнали питання зі списанням зі служби, родина зайнялася соціалізацією. Андрій влаштувався зоотехніком на місцеве фермерське господарство, почав долучатися до заходів ветеранської спільноти, поїздок на риболовлю та змагань.
Крім того, ветеран повернувся до співу. Щосуботи він виступає на сцені місцевого будинку культури, а на День захисників і захисниць його запросили співати ще й у сусідні Вороньки.
«Не мірятися досвідами»: чому важлива підтримка спільноти
Спілкуючись із побратимами чоловіка, Вікторія помітила, що багатьом не вистачає простої уваги та можливості виговоритися серед своїх. У такій спільноті ніхто не міряється фронтовими історіями чи ступенем заслуг. Головне правило полягає в тому, щоб не лізти в душу із розпитуваннями, але бути поруч, якщо людині потрібно висловитися:
«Часто можна почути запитання: “Чому це трапилося саме з нами?”. Але ці думки руйнівні. Щодня ти робиш вибір: ображатися на світ чи прийняти нові обставини й рухатися далі. Звісно, бувають моменти виснаження, коли хочеться поплакати. Тоді даю собі вихід емоціям або зустрічаюся з подругами, щоб просто поговорити», – підсумовує Вікторія Яременко.
Джерело: zmist.pl.ua