Ексклюзивний діалог.
Євгенія Власенко 11 Серпня, 2026 Поділись: Головна/Культура/«Бездіяльна віра — марна»: артистка Дарʼя Легейда про переживання війни, співпрацю з Уривським, роль Пенелопи та виставу «Одіссея ~ Меотида»
Скоро Національний театр імені Івана Франка презентує нову постановку режисера Івана Уривського «Одіссея ~ Меотида», створену у партнерстві з першим корпусом НГУ «Азов». У ній поєднано переосмислення відомої поеми Гомера та історію захисників Маріуполя у контексті сучасної повномасштабної російсько-української війни. Ми поспілкувалися з виконавицею ролі Пенелопи — акторкою Дарʼєю Легейдою. Для неї ця праця стала значно вагомішою, аніж просто черговий мистецький виклик.
Про надзвичайну відповідальність перед захисниками Маріуполя, абсолютну довіру режисеру, щирість у соціальних мережах, власний досвід війни та про те, чому віра без вчинків втрачає свою цінність сьогодні, — у нашому відвертому інтервʼю.
Наскільки близькою виявилася для вас роль Пенелопи в «Одіссеї ~ Меотиді»? Що в цій персонажці ви відчули особливо гостро?
Роль Пенелопи виявилася для мене надзвичайно близькою — передусім через те, наскільки актуальною сьогодні є тема очікування близьких із фронту. Найсильніше я відчула весь спектр емоцій, які переживає жінка, коли її чоловік, батько або інша дорога людина вирушає на війну. Це і почуття несправедливості, і спроба змиритися з реальністю, і усвідомлення її неминучості, і прийняття.
Ці почуття проживаються не один раз — вони повторюються вдруге, втретє, вчетверте. І, мабуть, найсильніше в Пенелопі я відчула саме її внутрішню міць.
Ви є дружиною та донькою військовослужбовців. Чи вплинув цей особистий досвід на ваше ставлення до матеріалу вистави? Що було найскладнішим емоційно?
Гадаю, я багато чого черпаю саме зі свого досвіду. Однак найскладніше — це мистецьки відтворити весь той спектр почуттів, який проживаєш у реальному житті. Інколи його надзвичайно важко зіграти.
Цей досвід потрібно прожити наново, віднайти для нього мистецьку форму та донести до глядача. Для мене це досі залишається непростим завданням. І, думаю, ще тривалий час буде непростим, адже я все ще перебуваю в пошуку.
Який момент репетицій став для вас найбільшим викликом? А що, навпаки, принесло найбільше радості й професійного задоволення?
Насправді я не можу виділити якийсь один момент. Увесь процес став значним випробуванням. Матеріал, з яким ми працюємо, — це величезна відповідальність. Як і те, про що ми прагнемо розповісти зі сцени. Саме тому під час репетицій постійно виникали різні нюанси — акторські, людські, моральні. Але це не про страх чи відчуття, що я на межі. Навпаки, я приймаю цей виклик із глибокою вдячністю.
І абсолютно щиро можу сказати: попри всі труднощі, найбільшу радість і професійне задоволення мені приносить співпраця з режисером та моїми дивовижними колегами. У цьому процесі найбільший виклик і найбільша насолода співіснують одночасно.
Очікування чоловіка з війни в епоху Гомера і сьогодні — це різні досвіди чи все ж є щось спільне?
Я не чекала чоловіка за часів Гомера, тому не можу порівнювати ці досвіди. Можу говорити лише про те, що відбувається зараз, і лише уявляти, як це могло бути тоді.
Але мені здається, саме в цьому й полягає краса нашої вистави. Ми не відтворюємо гомерівську «Одіссею». Ми беремо міф як основу і показуємо, наскільки історії, створені тисячі років тому, сьогодні знову стали болісно актуальними через війну, очікування та боротьбу, які переживає наша країна.
Усвідомлення того, що виставу дивитимуться справжні оборонці Маріуполя та їхні родини, додає відповідальності?
Безперечно. Я б навіть сказала, що це вже не просто відповідальність, а надвідповідальність. Саме тому ми не створюємо документальну виставу. Ми намагаємося мистецьки говорити про війну. Ми не претендуємо на документальне відтворення подій, оскільки нас там не було, і ми не можемо знати всього, що пережили люди.
У кожного з нас є власний досвід війни, але це не означає, що ми маємо право говорити від імені інших. Саме тому цей матеріал вимагає максимальної делікатності та обережності.
Іван Уривський на сьогодні є одним із найвпливовіших режисерів українського театру. Як вам працюється з ним і чим його репетиційний процес відрізняється?
Я мріяла працювати з Іваном, мабуть, відтоді, як побачила його першу постановку в нашому театрі. Я взагалі намагаюся не підходити до роботи з очікуваннями, тому прийшла в цей проєкт із відкритим серцем. І, мабуть, найголовніше у співпраці з Іваном — це повністю йому довіритися. З ним я готова сумніватися, шукати, визнавати, що чогось не знаю чи не розумію. Готова помилятися і знаходити відповіді.
Іноді мені достатньо просто зробити так, як він просить, щоб згодом усвідомити, навіщо це було потрібно і як це функціонує. Він перевіряє — і я потім теж перевіряю. Саме ця повна довіра, з відкритим серцем, для мене є найважливішою частиною роботи з ним.
«Співай, Лоло» — одна з ваших перших театральних робіт. Ви граєте цю виставу вже багато років. Як змінилася ваша героїня разом із вами? У чому ці зміни відчуваються найсильніше? Чи змінився за цей час глядач і його реакція на виставу?
Насправді однією з моїх перших театральних робіт була вистава Станіслава Мойсеєва «Всі мої сини», де я виконувала роль Енн. Я й досі дуже пишаюся цією роботою, бо сьогодні вона звучить надзвичайно актуально. Майже сто років тому Артур Міллер написав п’єсу про війну, про матерів, які очікують своїх синів, про наречених, яким доводиться жити далі після втрат. І сьогодні вона відгукується по-особливому.
А «Співай, Лоло, співай» з’явилася в моєму житті вже пізніше. Я граю цю виставу багато років, і мені складно сказати, як саме змінюється моя героїня. Ймовірно, про це краще запитати глядачів — вони бачать ці зміни ззовні.
Безумовно, вона еволюціонує разом зі мною. Якісь аспекти з часом розкриваються глибше й гостріше, а якісь, навпаки, перестають здаватися настільки важливими. І тоді розумієш, що їх уже не потрібно проживати так інтенсивно чи так яскраво.
Ваш чоловік — актор і військовослужбовець. Чи радилися ви з ним щодо ролі Пенелопи? Чи ви з тих, хто намагається не приносити роботу додому?
Якщо чесно, ні, я не радилася з чоловіком щодо ролі Пенелопи. Мені є звідки черпати матеріал. І я зараз говорю не лише про власний досвід, а й про людей, які мене оточують.
На превеликий жаль, серед моїх подруг є вдови, чоловіки яких загинули на цій війні. Є подруга, чоловік якої вже четвертий рік вважається зниклим безвісти. Я постійно живу в контексті війни. Так, у мене є своє життя, робота, побут. Але війна завжди поруч.
Від початку повномасштабної війни ви дуже відверто висловлюєтеся в Instagram про власні переживання, розчарування та усвідомлення. Чи став цей публічний діалог для вас певною формою терапії?
Мабуть, так. Хоча, можливо, я навіть не усвідомлювала цього. Для мене важливо змінювати наше світосприйняття, наше взаєморозуміння та повагу одне до одного. Мені здається, ми маємо бути достатньо сміливими, щоб чесно проживати цей досвід. Є теми, про які потрібно говорити відкрито, не боячись засудження. Бо якщо ми показуватимемо лише красиве й щасливе життя, якого насправді не існує, то житимемо в ілюзії. Це не реальність. І я не дуже розумію, навіщо вона нам.
Можливо, саме тому те, що я роблю, і стало для мене певною формою терапії.
Який відгук отримуєте найчастіше?
Загалом у мене дуже спокійна аудиторія. Але негатив теж трапляється. Найбільше його було тоді, коли я говорила про мобілізацію та про Перший центр рекрутингу як альтернативу примусовій мобілізації. Я лише хотіла донести до людей, що існує можливість добровільно обрати своє місце у війську або працювати для армії. Попри це, на мене вилилося багато агресії.
Зараз я ставлюся до цього значно спокійніше. Розумію, що кожен реагує зі свого досвіду, своїх страхів і свого болю.
Чи пишуть вам дружини військових? Чи відчуваєте ви існування спільноти взаємопідтримки між тими, хто чекає?
Так, пишуть. Я знаю, що сьогодні існують різні спільноти для дружин військових, для жінок, чиї чоловіки зникли безвісти, для тих, чиї близькі воюють із перших днів повномасштабної війни й майже не бувають удома. І мені здається, найбільшу підтримку жінці може надати інша жінка, яка справді її розуміє.
У кожної з нас свій досвід. Саме тому так важливо, коли люди зі схожими історіями можуть знайти одна одну й підтримати. Є люди, яким потрібно прожити щось особисто, щоб збагнути іншого. А є ті, у кого дуже розвинена емпатія. Вони здатні відчути чужий біль, навіть якщо самі не проходили через подібне.
Мені хочеться вірити, що я належу до других. Але водночас я ніколи не дозволяю собі думати, що знаю, як правильно комусь проживати власний досвід. Це завжди дуже особиста історія.
Для Пенелопи віра й надія залишаються головними. Чи вдається вам сьогодні не втрачати віри у світло?
Останнім часом я часто повторюю: віра без дії — марна. Тому просто вірити у світле майбутнє для мене недостатньо. Світло потрібно створювати власними вчинками.
У нас є тільки сьогодні. Учора вже минуло. А завтра може й не настати. І якщо ми просто сидітимемо й чекатимемо змін, нічого не зміниться. Мені здається, кожному з нас варто чесно запитати себе: «Що для мене є світлом сьогодні?» І що я можу зробити, аби цей день став хоч трохи кращим? Починати потрібно із себе. Бо лише змінюючись самі, ми поступово змінюємо світ навколо. Не тому, що намагаємося змінити когось іншого, а тому, що змінюється наше ставлення, наші вчинки, наша відповідальність. Саме так, мені здається, і народжуються справжні трансформації.
Фото: Марина Д’яконенко