Людство осідлало біль: як ми навчилися керувати стражданнями

Лондон, 1842 рік. Раптово ви прокидаєтеся у гарячці. Вчора ви зламали стегно, і, на жаль, перелом виявився відкритим: кістка стирчить над коліном. Вас мають везти до одного з лондонських публічних операційних амфітеатрів. Ви розумієте, що ампутація — єдиний спосіб врятуватися від жахливої смерті. Та хоч ви й боїтеся померти, не менше вас лякає те, що чекає попереду. Ви опиняєтеся в центрі амфітеатру, оточеного майже двома сотнями глядачів.

Ні, це не початок роману Конан Дойля. Усі ці люди зібралися в темну пору доби, щоб подивитися на чергову ампутацію, яку проводить Роберт Лістон, найшвидший хірург свого часу. Деякі глядачі хочуть навчитися чогось нового, деякі — подивитися на криваве дійство заради розваги.

Вам не пропонують жодної анестезії, бо її ще не винайшли. Лістон входить до операційної, одягнений у фартух, заскорублий від крові інших пацієнтів. Страх, що охоплює вас, змушує боротися з асистентами Лістона, які міцно тримають вас на столі. Починається операція: незбагненний біль наповнює все єство, коли хірург стрімко робить глибокі розрізи, щоб сформувати великі клапті тканини для закриття кукси під коліном. Лістон зупиняє кровотечу затискачами та лігатурою й швидко перепилює кістку вище місця відкритого перелому. Він завершує роботу, майстерно зашиваючи залишкову куксу, — звісно ж, без найменшого натяку на асептику протягом усієї операції (тоді одяг зазвичай не мили і не міняли між операціями). Нарешті все завершено.

Дійсно, Лістон міг ампутувати ногу всього за 25 секунд. Це зменшувало страждання пацієнта, але така швидкість мала свої недоліки. Наприклад, під час однієї з операцій Лістон зачепив пальці асистента, який тримав пацієнта на операційному столі. Як наслідок, пацієнт помер від сепсису. Також від інфекції, занесеної в рану, помер асистент. Сучасники Лістона, критикуючи його методи, говорили, що своєю операцією він досяг смертності на рівні 200%.

Чому швидкість була важливою? Тому що в ті часи не було анестезії, тобто засобів, які б дозволили зменшити біль.

Не те щоб у цьому напрямі не працювали й не шукали дієвих підходів — перші спроби знеболення нам відомі з давніх-давен. Ще у IV тисячолітті до н.е. давні шумери культивували рослини з наркотичними властивостями на кшталт опіумного маку, щоб використовувати їх з цією метою. З часом рецептури змінювались, але проблеми лишались. Мінімальна помилка в дозуванні (а точно підбирати дозу тоді було дуже складно) могла спричинити смерть. Знеболення часто було недостатнім, і пацієнта все одно доводилося прив’язувати до стола й утримувати під час операції. Хірурги за криками пацієнтів часто орієнтувалися, чи ті взагалі ще живі. І куди ж без церкви: згідно з тогочасними поглядами, пацієнт під час операції мав бути у свідомості й повноцінно відчувати весь біль і страждання. Тому в багатьох випадках аж до середини ХІХ століття все зводилося до відомого принципу «добре зафіксований хворий анестезії не потребує», як це було з пацієнтами Лістона.

Але повернемось у XVI століття, за триста років до Лістона. Близько 1525 року Філіп Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гоенгайм, більш відомий як Парацельс, проводив алхімічні експерименти. І, ймовірно, шляхом дистиляції отримав діетиловий ефір, а згодом виявив, що він має знеболювальні властивості у курчат. Пізніше Валерій Корд детально описав змішування сірчаної кислоти та міцного тричі очищеного вина, внаслідок чого утворився ефір, який Корд назвав «солодкий вітріол» («кислий вітріол» за тодішньою термінологією — це сірчана кислота) і пропонував його використовувати, зокрема, для стимулювання відхаркування.

Після цього про ефір довго нічого цікавого не згадували, аж поки у першій половині XVIII століття німецький хімік Фробен не назвав ефір ефіром. У тому самому столітті його почали застосовувати поверхнево при різних болях: головному, зубному тощо — ймовірно, через охолоджувальний ефект, пов’язаний із швидким випаровуванням. Також його пили для лікування всілякого різного з невідомими наслідками.

Наприкінці XVIII століття британець Джозеф Прістлі та француз Антуан Лавуазьє експериментували з різними газами і придумали новий метод лікування — інгаляції, тобто вдихання газів, для чого розробили спеціальний пристрій (інгалятор). Прістлі також описав закис азоту, який його сучасник, Гемфрі Деві, назвав «газом, що веселить». Саме Деві зазначив, що закис азоту «може знищувати фізичний біль» і навіть пропонував його використання в хірургії, яка не супроводжується сильними крововтратами. Але ці його твердження пройшли практично непоміченими серед медичної спільноти. Можливо, через назву книги «Дослідження, хімічні та філософські, головним чином щодо закису азоту або дефлогістованого азотистого повітря та дихання ним».

Фактично, це перше документальне свідчення можливості застосування цього газу як анестетика. Трохи пізніше, у 1818 році, Майкл Фарадей вперше вказав на подібність між ефектами, які чинять на організм людини закис азоту та ефір, отримувати який було швидше і дешевше. Здавалося б, ось воно — рішення проблеми планетарного масштабу. Але швидке його впровадження у клінічну практику знову не відбулося.

Підписатися на Куншт

У 1825 році Генрі Гікман запропонував метод, який, на його думку, мав зменшувати біль під час операцій. Для цього пацієнту треба було часто вдихати/видихати повітря з мішка, що викликало гіпоксію, пригнічувало свідомість або призводило до її втрати. Результати випробувань цього методу виявилися незадовільними, й у вересні 1826 року в журналі Lancet щодо цього підходу вийшов розгромний лист під заголовком «Surgical Humbug» (що можна перекласти як «хірургічний обман»).

У ці ж часи в Японії жив і працював Ханаока Сейшу, син лікаря, який мав доступ до медичних знань іспанців і португальців. Після навчання у медичній школі в Кіото він присвятив життя пошуку шляхів лікування пухлин молочної залози. Він довго експериментував із сумішами рослинних алкалоїдів, які вже тоді були відомими психоактивними речовинами для знеболення і знерухомлення пацієнта та операцій із видалення пухлин із грудних залоз. Свої суміші він спочатку перевіряв на котах, часто з летальними наслідками для них. Одного разу він вмовив своїх дружину й матір спробувати еліксир. Зважаючи на тогочасне патріархальне суспільство, йому особливо не перечили. Як наслідок, дружина впала в кому, від якої прокинулася через добу, але втратила зір. Що сталося з матір’ю — достеменно невідомо. За однією з версій, вона захворіла і згодом померла.

Але зрештою він знайшов потрібне співвідношення компонентів, яке було безпечним і ефективним, після чого 13 жовтня 1804 року провів успішну операцію під загальною анестезією і видалив пухлину з молочної залози 60-річної пацієнтки. За своє життя Ханаока, за переказами, зробив 153 мастектомії під загальною анестезією. На жаль, нам нічого не відомо про стан пацієнтів після цих операцій. У пам’ять про ці роботи Японське Товариство Анестезіологів на своєму логотипі має квітку дурману — одного з компонентів еліксирів Ханаоки Сейшу.

У Європі та Америці про такі досягнення не знали через японську політику самоізоляції, яку ще в 1630 році запровадив сьоґунат Токуґава як захист від агресивних колоніальних зазіхань із боку західного світу. Ситуація змінилась аж у 1854 році після підписання Канагавського договору — тоді почався обмін товарами та ідеями з іншими країнами. Але доти майже одночасно сталося багато інших важливих подій, а тому визначити, хто саме є піонером анестезії у Європі та Америці, досить складно.

У січні 1842 року, тобто більше ніж через 300 років після Парацельса і його курчат, а також майже через 40 років після першого успіху Ханаоки Сейшу, американський студент-медик Вільям Едвард Кларк вперше використав ефір для знеболення. Він повернувся додому в рідний Рочестер, штат Нью-Йорк, де з’ясував, що сестрі однієї з його однокласниць треба було видалити зуб. Кларк змочив рушник ефіром і дав пацієнтці вдихнути пари, після чого зуб безболісно видалив місцевий дантист Елайджа Поуп. На жаль, професор Е. М. Мур, якому Вільям розповів про цей випадок, виказав свій скепсис, заявивши, що ситуацію можна списати на істеричну реакцію жінок на біль, і порадив Кларку припинити експерименти.

У березні 1842 року ще один американець, Кроуфорд Вільямсон Лонґ, використав ефір для анестезії під час операції з видалення кісти з шиї Джеймса Венейбла. Троє присутніх засвідчили, що операція пройшла успішно і безболісно. Про знеболювальну дію ефіру (і закису азоту) він дізнався під час вечірок, на яких вживали ці гази задля розваги. Лонґ зауважив, що учасники таких посиденьок не відчували болю від забоїв, принаймні поки гази не вивітрювалися. Проте він аж до 1849 року не публікував результати своїх спостережень, бо хотів зібрати більше успішних випадків, аби переконатися, що працює саме ефір, а не якісь самонавіювання і месмеризм. Оскільки практикував він у селі, необхідну кількість пацієнтів збирав досить довго, тому й забарився з публікацією.

Для розуміння методології тогочасних цікавих дослідів наведу один випадок, який описав Лонґ. Він видалив у пацієнтки три пухлини протягом одного дня, але лише другу пухлину — з використанням ефіру. І, як не дивно, саме друга процедура пройшла безболісно. У іншого пацієнта Лонґ виконував ампутацію двох пальців, причому один палець він ампутував без ефіру, а інший — з ним. Цікаві були часи.

Ще трохи пізніше, 10 грудня 1844 року, інший американець, Ґарднер Квінсі Колтон, проводив публічну демонстрацію ефектів закису азоту. Cпочатку кошти брали з охочих вдихнути, а потім — із глядачів, які дивилися на їхню поведінку. Під час цієї демонстрації дантист Горацій Веллс, за словами дружини, став поводитися дивно, а його товариш, Семюел Кулі, увійшов у «стан берсерка», забив ногу до крові, але не помітив цього і навіть не міг пригадати момент травми. Пізніше Веллс склав у голові те, що побачив, і запропонував Колтону використати газ для знеболення під час видалення зуба. Власне, наступного дня видалили зуб самому Веллсу. За його словами, він відчув лише укол булавки.

Після кількох успішних випадків Веллс був готовий продемонструвати свої знахідки широкому загалу в Массачусетській лікарні в Бостоні. Спочатку планували показову операцію з видалення пухлини, але в останній момент пацієнт відмовився через побоювання болю. На заміну йому зголосився вийти присутній у залі студент-медик, якому треба було видалити зуб. Що було далі — достеменно невідомо, але пацієнт відреагував на хірургічне втручання. Існують думки, що газ подали неправильно через несправність обладнання або нервування Веллса. З іншого боку, сам пацієнт пізніше стверджував, що не відчував болю. Зрештою операцію визнали невдалою, Веллса освистали, і він впав у затяжну депресію.

Але і на цьому американці, які пробували використати щось для знеболення у середині ХІХ століття, не закінчились. Вільям Мортон, ще один американський дантист, прийшов на невдалу демонстрацію Веллса, бо раніше був його студентом і діловим партнером. І вирішив щось пробувати самостійно. Після невдачі Веллса Мортон звернувся до професора Томаса Джексона, у якого хотів купити закис азоту. Газу у професора не виявилось, і Мортон запропонував використовувати ефір, який мав подібні властивості. Ефіру у професора теж не було, тому Мортону довелося купувати його деінде. І 30 вересня 1846 року він успішно видалив зуб Ебену Фросту під ефірною анестезією.

А невдовзі, 16 жовтня 1846 року, сталося те, що увійшло в історію як «День ефіру» — він вперше публічно успішно продемонстрував анестезію з використанням ефіру, після якої хірург Джеймс Коллінс Воррен видалив пухлину зі щелепи місцевого друкаря Ґілберта Еббота. Демонстрація відбувалась у все тій же залі Массачусетської лікарні, яка пізніше отримала назву «Ефірний купол».

Мортон попросив Ґілберта глибоко й повільно дихати парою зі спеціальної скляної посудини. Через 3–4 хвилини той втратив свідомість і перестав реагувати на зовнішні стимули. Коли Ґілберт прокинувся після операції, то сказав, що не відчував болю. Після цього Джон Коллінз Воррен, один із засновників журналу New England Journal of Medicine (який є одним із найавторитетніших у наші дні і який любить Доктор Хаус) й цієї лікарні, заявив: «Джентльмени, це не обман!» («Gentlemen, this is no humbug!»), посилаючись на ту саму статтю в Lancet 1826 року.

Після цієї демонстрації інший лікар, Олівер Венделл Голмс, запропонував термін «анестезія», що з грецької можна перекласти як «відсутність відчуттів». А ще один присутній — Джейкоб Бігелоу — сказав: «Ми сьогодні бачили щось, що пошириться усім світом». Так і сталося. Новини про можливість ефективного знеболення розлетілися по світу, Мортон опублікував свої спостереження і почав насолоджуватися славою. Водночас професор Томас Джексон вважав, що Мортон вкрав його ідею.

Мортон же вирішив комерціалізувати відкриття й отримати на нього патент. Проблема була в тому, що ефір як давно відому речовину він запатентувати не міг, а тому предметом патенту стала суміш ефіру з ефірною олією апельсина, яку він назвав «Летеон» — від назви річки забуття Лети з грецьких міфів. На жаль для Мортона, всі розуміли, що апельсин тут ні до чого, а анестезію забезпечує лише ефір. Тому зиску з цього патенту не було. Але він не здавався і неодноразово апелював до європейської традиції винагороди дослідників, які безоплатно передавали свої винаходи на благо людства. З точки зору Мортона, Конгрес США мав би виплатити йому винагороду в 100 тисяч тогочасних доларів США (понад 4 мільйони у наші часи). Це теж не вигоріло, зокрема тому, що практики подібних компенсацій у США не було.

Взагалі доля всіх американських винахідників анестезії не склалася. Горацій Веллс, перебуваючи у депресії після невдалої демонстрації анестезії закисом азоту, почав вживати хлороформ, став від нього залежним, потрапив у в’язницю і наклав на себе руки. Професор Джексон так і не отримав визнання своєї ролі у відкритті ефірної анестезії. До того ж він, за його словами, підказав Семюелю Морзе ідею телеграфа, але й у цьому випадку його ніхто не згадав. Мортон натомість отримав славу і медалі, але так і не отримав грошей. На його могилі викарбувано: «Тут лежить винахідник та відкривач інгаляційної анестезії, до якого в усі часи хірургія була жахливим болем, і після якого хірургія змінилася; завдяки йому наука стала контролювати біль».

На цьому розповідь про анестезію можна було б завершити, якби не хлороформ. Вперше його застосував для анестезії шотландський лікар-гінеколог Джеймс Янґ Сімпсон 15 листопада 1847 року. Про таку можливість розмірковували й раніше, але Роберт Ґловер за пʼять років до того обмежився дослідами на тваринах.

Поступово хлороформ став витісняти ефір у клінічній практиці, бо його було легше застосовувати і ефект наступав швидше. Це було дуже корисним для польових медиків, але раз за разом виникали сумніви щодо його безпеки. Оскільки летальні випадки активно смакувала тогочасна преса, доходило до того, що окремі пацієнти відмовлялися від анестезії й були готові терпіти біль, вважаючи це меншим злом.

Церква також була в рішучій опозиції, вважаючи ефір «приманкою Сатани». Ситуація змінилась у середині ХІХ століття. Тоді в Британії працював лікар Джон Сноу, який точно щось знав і активно використовував хлороформ, зокрема під час пологів. У 1850 році до нього звернулися щодо використання хлороформу у майбутніх пологах королеви Вікторії. Так і сталося під час восьмих і дев’ятих пологів майбутньої королеви, коли народилися принц Леопольд та принцеса Беатрис. Оскільки королева Вікторія за сумісництвом була й головою англіканської церкви, після цього всі дебати щодо коректності використання анестезії припинили.

Суперечки щодо того, що краще, — ефір чи хлороформ — тривали. У 1880 році в Ґлазґо вирішили, що ефір безпечніший, але отримали протест… із Індії. Едвард Лоурі, який працював у Гайдарабаді, протягом своєї багаторічної практики застосовував анестезію хлороформом щодо понад 40 тисяч пацієнтів і не спостерігав жодного смертельного випадку. Почувши про такі новини з Британії, він створив «Першу гайдарабадську комісію з хлороформу», яка ініціювала перевірку безпеки на 141 тварині, після чого дійшла висновку, що речовина безпечна, якщо призначати її обережно та стежити за диханням пацієнта.

На цьому історія не закінчилась, і було створено Другу гайдарабадську комісію з хлороформу, до якої цього разу увійшли представники журналу Lancet. Під наглядом комісії провели ще одне дослідження за участю 430 тварин (собак, мавп, коней, кролів та інших) і 54 людей. Як не дивно, висновки Першої комісії підтвердилися.

Цікавий факт: тоді в Гайдарабаді працювала, ймовірно, перша у світі жінка-анестезіологиня — Рупа Баї (Рупабаї) Фердунжі, яка до 1889 року була підлеглою Едварда Лоурі, а потім переїхала до Единбурга. Для Британії це було абсолютно незвичним, оскільки у більшості країн тогочасного світу спеціальності анестезіолога банально не існувало. Кому, скільки і чого давати, зазвичай визначав хірург, а виконували вказівки звичайні медичні сестри або навіть студенти.

І насамкінець — про швидкість прогресу: спеціалізоване відділення анестезіології зʼявилося у тій самій Массачусетській лікарні аж у 1936 році, а його перший завідувач, Генрі Бічер, хоч і був хірургом, зовсім не мав попереднього досвіду роботи з анестетиками.

А про інші цікаві сполуки, які використовували для знеболення і не тільки, читайте у наступних статтях. Далі буде.

Підтримайте Куншт

Посилання:

1. The Astonishingly Slow Progress Towards Surgical Anesthesia
2. How agonising surgery paved the way for anaesthetics
3. The Astonishingly Slow Progress Towards Surgical Anesthesia
4. A Short Review on the History of Anesthesia in Ancient Civilizations
5. Ether before Anaesthesia
6. Clouds of Unknowing
7. An Account of a Spiritus Vini AEthereus, Together with Several Experiments Tried Therewith: By Dr. Frobenius, F. R. S.
8. What If Beddoes & Davy Had Attempted Surgical Anesthesia In 1799?
9. A History of Patient Comfort (Part 2) – Passing Gas (1540-1847)
10. Michael Faraday and his contribution to anesthesia
11. SURGICAL HUMBUG
12. The Japanese surgeon who performed general anaesthesia decades before Morton
13. Anesthesia, Discovery of
14. The Story of Dr. Crawford Long and the Ether Controversy
15. Crawford Williamson Long
16. Crawford W. Long
17. Ether day: an intriguing history
18. William Thomas Green Morton
19. William Morton and the First Successful Demonstration of Anaesthesia
20. John Collins Warren — Journal Founder, Institution Builder, and Racial Theorist
21. Oliver Wendell Holmes MD 1809–94 and the logic of medicine
22. The short, tragic life of Robert M. Glover
23. Dr. (Miss) Rupa Bai Furdoonji: World’s first qualified lady anaesthetist
24. Research at the Harvard Anesthesia Departments
25. Henry Knowles Beecher