«Сказав, що під страхом смерті цього робити не буде, і прапор [України] висів навіть під час окупації», – розповідає Валентина Шулік, як її чоловік Віктор після першого захоплення Попасної у 2014-му відстоював Україну у школі, де був директором.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, 58-річний Віктор із сином Денисом пішли добровольцями, вони стали до лав 109-ї бригади територіальної оборони Бахмуту. 7 жовтня у їхній бліндаж влучив російський снаряд – Віктор загинув. «Радіо Донбас Реалії» поспілкувалось із рідними загиблого військового.
Перша окупація Попасної: прапор попри погрози
Віктор Шулік – із села Врубівка під Попасною на Луганщині. Після школи він вступив до Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (тоді Ворошиловградського педагогічного інституту) на історичний факультет. Під час археологічної експедиції до Болгарії Віктор познайомився з Валентиною, теж майбутнім вчителем історії і своєю майбутньою дружиною.
Віктор з дружиною Валентиною
Отримавши диплом, вже подружжям Шуліки приїхали до Попасної. У них вже підростав син Олександр, згодом у Віктора і Валентини народилось ще двоє дітей – Денис та Дар’я. Чоловік через певний час покинув вчителювання і пішов до міліції.
Це були важкі 90-ті: Віктор щодня їздив викладати із міста до рідної Врубівки, а правоохоронці потребували до служби у справах неповнолітніх потрібні людей із педагогічним досвідом. Там він і прослужив до виходу на пенсію. Та після замість відпочинку обрав повернутися до школи.
Віктор Шулік став директором ліцею №1, викладав також історію та правознавство. На цій посаді і зустрів війну у 2014 році. Коли Попасну окупували, чоловік відкрито і твердо відстоював свою патріотичну позицію – попри погрози, прапор України майорів на будівлі ліцею всі два з половиною місяці до звільнення міста.
«Йому погрожували, вимагали, щоб зняв прапор [України]. Він сказав, що під страхом смерті цього робити не буде», – розповіла дружина Віктора.
Підписатись
Директор «школи з вікнами на війну»
Після деокупації Попасна опинилася на лінії розмежування. Окупанти з сусіднього Первомайська спочатку активно обстрілювали місто. Через це городяни прозвали ліцей «школою з вікнами на війну».
Та попри все Віктор лишався на чолі ліцею. Коли постріли та вибухи вщухли, взявся за його відновлення і розвиток. За словами Валентини, заклад був одним із найсучасніших у місті щодо інформаційних технологій.
Ще важливішим для Віктора було дбати про патріотичне виховання своїх підопічних. Він постійно співпрацював з українськими військовими, з якими організовував патріотичні заходи для учнів. Завдяки йому у ліцеї також з’явився сучасний тир.
Віктор Шулік разом із українськими захисниками у попаснянському ліцеї, де він був директором
Донька Віктора Дар’я – студентка, зараз закінчує навчання за обміном у Польщі. Пригадує, як батька любили учні. Каже, під час свят діти початкових класів радісно бігли йому назустріч і обіймали. Не минав без обіймів випускників з улюбленим директором останній дзвоник.
Віктор Шулік із випускницею
«Школа була для нього життям. Я думаю, не часто можна побачити, як директор фарбує стіни чи ремонтує школу. Він робив все для цієї школи», – розповідає донька Віктора Шуліка Дар’я.
Із сином на захист України
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, Попасна однією з перших на Луганщині зазнала атак Росії.
«Навіть коли все почалося, 24 лютого, він ще декілька днів ходив на роботу. Останній раз – коли повертався з роботи, вже ховався біля будинків, бо падав «Град». Він вже тоді ризикував життям, але дуже хотів піти до школи. Він просто дуже любив свою роботу», – каже Дар'я.
3 березня після потужних обстрілів сім'я Шуліків залишила Попасну і поїхала до Лиману на Донеччині: Віктор з дружиною, Дар'я та середній син Денис, теж вчитель. Найстарший син Олександр – військовий, тоді був на службі в Одеські області. Віктор із Денисом теж вирішили стати на оборону України. Вони поїхали в військкомат до Слов'янська, де їм запропонували службу в 109-й бригаді територіальної оборони Бахмуту.
Віктор із сином Денисом на фронті
За словами Дениса, вони з батьком воювали під Горлівкою та в Яковлівці, а з 28 червня були під Бахмутом. З того часу мали лише одну відпустку – п’ять днів у вересні. Вони приїхали до Харкова, куди перебралась Валентина із Дар'єю з Лиману. Та навіть тоді Віктор не дав собі перепочинку. Просто з лінії фронту, під звуки вибухів, він онлайн виступив на педагогічній колегії департаменту освіти і науки облдержадміністрації Луганської області.
«Збереження нашої нації – це основа збереження нашої державності. Та ми, як педагоги, маємо передусім виховувати наших дітей в дусі патріотизму. Це є основою збереження нашого життя, збереження свободи та демократії від такого страшного агресора для того, щоб наші діти завжди жили в мирі», – наводить цитату з виступу чоловіка Валентина.
Загинув, захищаючи Бахмут
6 жовтня Віктора та Дениса перекинули на позиції під Бахмутом, які було потрібно утримати до того, як підійде підкріплення з іншої бригади. Наступного дня в їхній бліндаж влучив російський снаряд, через вибух почав детонувати боєкомплект. Віктор зазнав поранення.
«Батько не міг йти. Я витягнув його з підвалу і пішов за допомогою, але можливості допомогти не було, бо всі були поранені. Після чого знову почалась детонація, і витягнути батька змоги вже не було. Він загинув», – розповів Денис.
З 20 військових, що були на тих позиціях, залишилися четверо. Вони продовжили бій, не даючи росіянам себе оточити. Денис теж отримав поранення – кінцівок та шиї. Обстріл почався о 7 ранку і тривав 12 годин, але врешті ті позиції тоді змогли відстояти.
«Загибель такої людини для нас особисто і для всієї Луганщини, – велике горе. Я читала багато звернень, що такий сучасний директор, якого люблять діти, який давав можливість для розвитку закладу та усього колективу, – це дуже велика втрата. Я ж втратила чоловіка, разом з яким ми виховували трьох дітей, які стали не тільки на словах патріотами, а захисниками нашої України», – каже Валентина.
Вивезти тіло Віктора з фронту було вкрай складно через постійні обстріли – Бахмут вже був однією з найгарячіших точок на фронті. Але завдяки побратимам загиблого захисника України вдалося вивезти до Харкова. 12 жовтня Віктора Шуліка поховали на міській Алеї слави.
