Основні етапи розвитку екології
Реконструкція ідей та уявлень у галузі екології є виключно складним завданням. Це пов'язано насамперед з великою різноманітністю культурних традицій та досить тривалим історичним шляхом люд­ства. Друга складність пов’язана з тим, що в екологічній проблема­тиці, як у фокусі, сплелися всі питання, пов'язані з людиною та універоумом. І останнє, що ускладнює виділення чіткої історичної лінії - продовження дискусій навколо змісту, який вкладається в термін екологія. Не вдаючись до тонкощів аналізу термінології, зосередимо свою увагу на тому історичному періоді, коли виникли та реалізувалися чинники, які призвели до екологічної кризи. Паралельно відбувався процес усвідомлення, аналізу та критики причин екологічної кризи і, врешті-решт викристалізувалося їх розуміння. Отже, ми розглянемо історичний період з початку Нового часу до наших днів, XVII-XX ст.
Свій внесок у формування сучасних екологічних уявлень зробили практично всі галузі інтелектуальної та духовної діяльності людини, тому ми розглянемо розвиток ідей у філософії, науках про Землю і Живе, фізиці, математиці, кібернетиці та хімії.
§ 1.1. Філософська еволюція: від гасла Знання - сила до екологічного імперативу*
Філософи просвітителі були переконані у безперечних цінностях раціоналізму, який тлумачили як здатність людини до розум­ного цілепокладання, яке дає змогу оволодівати таємницями природи, підкорити її і створити суспільство Розуму. Така віра, найповніше втілена в працях Гегеля, заряджала духом оптимізму і надихала на боротьбу за ствердження суспільства, яке мислили здатним до необмеженого прогресу. Але звідки ж взялася ця віра? Вона випливала з усієї традиції новоєвропейської культури. Наука займала провідне місце у теоретичній самосвідомості епохи, розглядалася в системі культури як найвища цінність, а тому філософія Нового часу більше була самосвідомістю науки, ніж культури. Це проявлялося у прагненні підігнати філософію під вимоги математики і механіки, а також у переважанні методологічної проблематики у філософії класичного періоду. Починаючи з Нового органону Ф. Бекону, філософія займається проблемою наукового методу і вбачає в цьому головну свою мету. В той же час відсутність математичної точності у філософії сприймалася як її недолік, який намагалися подолати шляхом системотворчості, а то й спробами прямого копіювання природничих наук, як це відзначалося у Б. Спінози. В цілому вимога науковості до філософії була головною і часто сама філософія входила до окладу наукового знання, а межа між філософією та наукою ставала розмитою. Раціоналісти зразком філософії вважали математику, а емпірики - експериментальне природознавство, головним чином фізику. Так у культурі стверджується сциєнтизм як тип духовної орієнтації, як така соціально-культурна позиція, для якої найвищою цінністю є наукове знання. Однак сам по собі сциєнтизм залишався б лише можливістю, або, принаймні, не виходив би за межі крайньої інтелектуалізації, якби в новоєвропейській культурі не склалася ще одна риса, яка сприяла приземленню цієї світоглядної орієнтації в явище технічної цивілізації. Адже раціоналізм виявлявся і в античну добу, але в системі тієї культури прагнення до істини, до мудрості без розрахунку на користь і навіть всупереч їй формувало споглядацьке ставлення до об’єкту. В античну добу для науки була характер­на відсутність зв'язку з практикою, з експериментом, а в самій теорії цінувалася насамперед не користь, а краса [167].
Інша справа у Європейській культурі починаючи з епохи Відродження. В цей час затверджується дух активізму і на його ос­нові складається діяльнісний тип культури, який глибоко впли­нув на усі філософські системи, а якщо дивитися ширше – на весь духовний клімат епохи.
В цих умовах докорінно були переосмислені функції науки та сам ідеал науки. Дух активізму поєднався з духом науковості, а тому усі основні творці наукових програм ХVII-ХVIII ст. не мислили розвитку наукового знання поза його практичними результатами. Ця особливість новоєвропейської науки грунтовно проаналізована П.П. Гайденко: Саме Бекон, – пише вона, – на початку ХVII ст. усвідомив всесвітньо-історичне значення переорієнтації науки, яка відбувалася в світлі ідей Знання – сила, і не випадково він починає розглядати науку в контексті саме громадянської історії. Згідно Бекону, наука служить життю і практиці і лише цим здобуває собі виправдання [45, с.437-438]. Таке різке переосмислення ідеалів наукового знання з необхідністю призвело до того, що наука почала розглядатися і як самоціль і як універсальний засіб: пізнання, підкорення природи, удосконалення людини, поліпшення громадянських справ. Цей нестримний дух перетворень, який О.Шпенглер назвав фаустівським, - до того ж перетворень за допомогою науки, - неминуче повинен був породити Індустріальну цивілізацію з її сциєнтистсько-техніцистською свідомістю.
Чи означає сказане, що ніхто не пропонував альтернатив переможному крокуванню ідей, які підготували індустріальну революцію. Безумовно, ні. Першими вдарили на спалах представники філософії і мистецтва. Б.Паскаль принципово вважає раціоналізм неприйнятним; Ж.-Ж. Руссо виявляє у цивілізації разючі протиріччя; І.Кант з тривогою пише про те, що ...людство, може статися, знов знищить варварським ставленням ... усі досягнуті успіхи культури [88, т.6, с.17].  Не буде зайвим згадати про негативне ставлення Гете, Шіллера, Блейка до відкриттів І. Ньютона, про вимоги Монтеня підкорити науку та філософію служінню людині: Усі науки шкідливі, якщо вони не служать добру; про сатиру Свіфта на діяльність Королівського товариства. Блейк, зокрема, рішуче відвертав беконівський та декартівський, раціоналізм, оскільки вбачав у цих вченнях бездуховну, утилітарну філософію, яка сковує моральну енергію і уяву як найвищу людську здібність. На зорі капіталізму Блейк побачив зростаючу небезпеку механіцизму, засилля плоского раціоналізму і  утилітаризму, які обмежують людську свободу, витісняють Поезію, Уяву, Творчість, без яких немає людської особистості. У XIX ст. цю критику раціоналістичної культури продовжили романтики, а в Росії – слов’янофіли та представники російського космізму; у філософії Ніцше та Шпенглера ця критика досягла апогею, тому що перший остаточно відриває цивілізацію від культури, а другий звернув увагу на тотальний характер кризи Європейської (фаустівської”) цивілізації.
XIX ст. по праву можна вважати століттям розквіту сциєнтистської методології. Класична фізика розглядалася як єдина можлива модель для дисциплін, що вивчають живий організм, мислення і суспільство. Гуманістичні наслідки такого світогляду виявилися негативними, бо механіцизм кинув світ під безконтрольну владу техніки і створив умови механізації людського суспільства, він привів до цивілізації, яка обожнює технологію. Однак слід відзначити: якщо для масової свідомості це стало очевидним лише наприкінці XX століття, то філософське бачення таких наслідків відбувалось значно раніше, особливо в межах філософії життя. У світлі цього факту можна говорити про прогностичну функцію не лише науки, а й філософії, з тією різницею, що ці прогнози стосуються не відкриттів, а передбачають шляхи розвитку культури. Е.Гуссерль, наприклад, в роботі Криза Європейської науки та трансцендентальна феноменологія, надрукованої після смерті автора, піддав гострій критиці Європейську культуру, яка, на його думку, переживає глибоку кризу, а причиною її є дух науковості. Наука стала вищою суддею, замінила собою усе, в тому числі моральну свідомість, придушила творчу активність суб’єкта. Це не випадково, бо, починаючи з Галілея, європейська культура онаучувалася, наука пригнічувала інші шари культури і метод ідеалізованих сутностей, впроваджений природознавством, вплинув на інші сфери культури, що виявилося для неї згубним. Методи математичного природознавства були перенесені на цінності культури і це оперування ідеалізованими об’єктами привело до відриву філософії, проникнутої духом науковості, від реальності, від речей, від індивіда, від людського існування, від природи. Відбувся крах сциєнтистської культури. І в своїй останній книзі Гуссерль розробляє ідею життєвого світу, в якій наука була б лише сегментом духовної сфери.
Ідеї Гуссерля продовжив розвивати Мартін Хайдеггер. Вже у першій своїй значній роботі “Буття і час” він звернув увагу на необхідність чіткого розмежування установок науки і філософії. Наука вивчає предметність, Філософія - Буття; наука аналізує - філософія осмислює; наука неспроможна відбити глибинні шари людського існування. Європейська культура, інфікована вірусом науковості, переживає глибоку кризу і ні філософія, ні релігія, ні мораль не можуть врятувати її в цій ситуації, а лише мистецтво. Буття може бути виражене лише мистецтвом, бо спосіб осягнути істину за дапомогою його творів є більш ефективним, ніж наука. Раціональні способи пізнання світу людини знецінили себе, мистецтво ж вражає людину. Для ілюстрації цієї ідеї М.Хайдеггер часто посилається на своїх улюблених поетів Гьольдерліна та Рільке, а також на повість Л.М. Толстого Смерть Івана Ілліча. Поезія, - пише Хайдеггер, - являє істину у сяйві того, що Платон у Федрі називає сяючим яскравіше за все. Сутністю поезії пронизане будь-яке мистецтво, будь-яке виведення суттєвого в непотаєнність краси... Але ми маємо право вжахнутися. Чому? Можливості іншого: того, що повсюдно затвердиться шалена технічна гонитва... Чим глибше, однак, ми замислюємося над сутністю техніки, тим більш таємнішим стає сутність мистецтва. Чим ближче ми підходимо до небезпеки, тим яскравіше починають світитися шляхи до рятівного, тим гостріше ми ставимо запитання, бо запитування є благочестивістю думок [201, с.66].
У контексті своєї герменевтики ці ідеї підхоплює та розвиває Ханс-Георг Гадамер. Для нього розуміння це не лише відображення об’єкта у свідомості суб’єкта, а інтерпретація тексту, привнесення в нього смислу, але інтерпретація завжди є співтворчістю. Наукова ж свідомість і філософія, яка нею заражена, не припускає співтворчості, тому що орієнтує на те, що є, тобто вона приречена на розірваність суб’єкта і об’єкта. Розуміння схоже на гру, бо в ній людина долає відчуженість, включаючись у процес і переборюючи ситуацію стороннього спостерігача; тут людина не осмислює себе, а живе, діє, перебуває. В такому ігровому плані сприймаються і твори мистецтва, що принципово неможливо при сприйнятті наукових ідей. А звідси випливає висновок: головне зараз не в тому, щоб проникнути в сутність речей, а як себе поводити, опинившись віч на віч з тими турботами і проблемами, які поглинають сучасну людину.
Наслідком cциєнтистської культури в наш час є культ техніки, технократичний підхід до природи і людини, де людина перетворюється на функцію, а технічний прогрес - на самоціль. В свій час О. Шпенглер попереджав про можливість безглуздого бігу, в якому творець машин стає рабом шаленої технологічної гонки. Певною мірою це пророцтво збулося, бо як інакше можна розглядати все більш зростаючі заклики до обмеження зростання, про самообмеження практики в ім’я прогресу.
Тривалий час небезпека з боку сциєнтизму і технократизму не усвідомлювалася і навіть заперечувалася. Але зарез усе більше прихильників завойовує думка про те, що криза цивілізації - це криза завойовницького ставлення до природи, яке клалося на основі індустріальних продуктивних сил і є однією з найважливіших умов їх функціонування. Радикальну відповідь на цей аспект кризи цивілізації не можна дати доти, доки принципи індустріалізму – максималізації у протилежність оптимізації, панування упредметненої праці над живою, часткового робітника над цілісною людиною, а також централізація, стандартизація, синхронізація, концентрація не будуть адекватно переосмислені і замінені на інші в усіх сферах суспільного життя.
На Заході за останні десятиліття з’явилися і стали широко відомі всьому інтелектуальному світові роботи Е. Фромма, Г. Маркузе, А. Печчеї, О. Хакслі та інших представників гуманістичної інтелігенції, в яких виноситься нещадний вирок споживацькому суспільству та масовій культурі і пропонується кардинальна переоцінка цінностей, тобто духовна, моральна революція. Запропонована ними програма, як правило, утопічна, але це не означає, що вона не має сенсу. Еріх Фромм, наприклад, констатує у людській природі дві полярні орієнтації: продуктивну (бути) і споживацьку (мати) – і причиною всіх соціальних колізій вважає жагу володіння, жадобу, егоїзм. Володіння вбиває Буття, а породжують і спрямовують на споживацтво гедоністичні установки Просвітительства. Великі обіцянки безмежного прогресу, – пише він, – почуття володарювання над природою, матеріального достатку, найбільшого щастя для найбільшої кількості людей і необмеженої власної свободи – підтримували надію і віру поколінь з самого початку індустріальної доби [200, с.34]. Що ж пропонує мислитель. Звернуться до традиції духовності середньовічної культури. Е. Фромм стверджує, що розквіт культури пізнього середньовіччя пов’язаний з тим, що людей надихав образ Града Божого. Розквіт сучасного суспільства пов’язаний з тим, що людей надихає образ Града Прогреса. Однак в наш час цей образ перетворився на образ Вавилонської вежі, яка вже починає руйнуватися і під руїнами якої врешті-решт загинуть всі і вся. І якщо і Град Божий, і Град Земний - це теза і антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних прагнень пізнього середньовіччя з досягненням післяренесансної раціональної думки та науки. Ім’я цьому синтезу Град Буття [200, с.224].
Таким чином, шлях до відродження людства вбачається у приборканні матеріальних запитів і турбот, у ствердженні в свідомості людей примата духовного над матеріальним. А засобом для реалізації цього, на думку Фромма, є релігія, тільки не інституційна, а та, яку сповідали Будда і Христос, яка несе людині нову мораль, нові цінності, насамперед альтруїзм та зневаги до багатства.
У другій половині XX ст. значно збільшився інтерес до міфу. І це не випадково: міфотворчість зараз розглядається як інструмент стабілізації культури, захисту її від брутальності та омертвіння. Леві-Строс, Мирча Еліаде та інші видатні дослідники досить добре розкрили евристичну функцію міфу і як засобу позаісторичного мислення, і як засобу дії, його конструктивну силу і життєвість. А отже і міф може чомусь навчити сучасника, особливо ставленню до природи. Найважче зараз – уявити собі життя в майбутньому, саму можливість життя “після історії”. Як літопис боротьби за існування історія вичерпала себе з появою перспективи тональної смерті... Проте ще не вичерпалася жага життя, а отже, ідея життя [220, с.28]. У зв’язку з цим заслуговує на увагу слушне зауваження відомого мистецтвознавця Е.В. Завадської про охоронну місію міфу та мистецтва: 0станнім часом соціологи, вірніше екологи, намагаються виявити майже непомітні зв’язки між стереотипами культури, які закріплені в міфах, іграх, казках, у живописному образі, та політико-економічним самопочуттям країн і народів... Наприклад, найвидатніший сучасний англійський філософ історії А. Тойнбі сумує з приводу того, що забуто традиції античної культури, коли природа залишалася богом, а не перетворювалася на природні ресурси і промислову сировину. Стереотип культури дає деяку можливість вживання (і зловживання) багатствами породи, яку інший стереотип не має, або має меншою мірою [72, с. 7].
К. Маркс писав про давньогрецьку міфологію та літературу, які опоетизували дитинство людства, як про норму та недосяжний зразок. Зараз раптом з’сувалося, – нагадує Завадська, – що непоетичне ставлення до світу, низький рівень естетичного усвідомлення його, пограбування природи може залишити людину не лише без хліба, а й без повітря для дихання. І у зв’язку з цим стало цілком очевидно, що вигнання німф і наяд, квітів і метеликів з мистецтва було не лише естетичною втратою. Разом з цим втрачалося відчуття природи, яке змушувало мимоволі... берегти дерево, струмок, квітку та птаха [72, с.8].
На мистецтво зараз взагалі покладаються великі надії у по­доланні сциєнтизму та технократизму. У свій час Шеллінг писав: Кожен великий поет покликаний перетворити в дещо цілісне частин світу, що відкрилася йому та з його матеріалу створити власну міфологію; цей світ перебував у процесі творення і сучасна поету доба може відкрити йому лише частину цього світу; і так буде аж до тієї точки, яка перебуває у невизначеній далині, коли світовий дух сам закінчить ним самим задуману велику поему  перетворить у одночасність послідовну зміну явищ нового світу [214, с.147-148]. Стало очевидним, що мислення, яке не охоплює первозданності, яке не відчуває первозданності буття і часу, стає неповноцінним та екологічно небезпечним, а відсутність художньої картини світу, у формуванні якої велику роль відіграли космогонічні міфи, загрожує занепадом культури. Філософи і вчені усвідомлюють це все гостріше, і не випадково фізик В. Гейзенберг і досліджує ідею краси  [49,  с.268-263], хімік Г. Башляр пише роботу Мить поетична та мить метафізична і присвячує статтю творчості М. Шагала [14 ,с.376]. Мистецтво покликане осягнути світ надій, ілюзій, прагнень, наука ж говорить мовою фактів. Але там, де зникають ідеали, там у культуру проникає скепсис та цинізм і лик Прометея затуляє посмішка Мефістофеля. Що з того, що буде багато вчених та інженерів. Адже не таке суспільство мріяли бачити Кампанела, Сен-Симон, Чернишевський. Вони мріяли про втілення у дійсність Істини і Добра, про те, щоб люди навчилися говорити зі світом мовою не лише понять, а й художніх форм,  тобто Краси. Цією мовою написані готичні храми та православні собори, симфонії Бетховена та Нібелунги Вагнера, картини Гойї та поліфонічні романи Достоєвського.
У сучасній науці перемогли абстрактні моделі, які цілком ви­тіснили метафори. Але ця відчуженість від образу породжує тип людини з векторним мисленням, яке функціонує лише у парі контрарних визначень: дав-узяв, вклав-одержав, відкрив-впровадив, тобто закони природи перекладаються на мову прибутку та економічного ефекту. Не залишається місця відчуттю космізму, величі світу, благоговіння перед природою. Наука опинилася у конфлікті з життєвими цінностями. А якщо під науковою вивіскою буває цинічне ставлення до природи, до моральних цінностей, до високих людських ідеалів, то це означає, що таке суспільство вражене духовною радіацією.
Карл Ясперс відзначив, що в “Європі  майже зникло прометеївське захоплення перед технікою”, який витікав “з дитячої радості з приводу успіхів техніки” [226, с.137]. Але це відбулося поки що не всюди. Федір Бурлацький з тривогою пише про те, що суспільство віддало перевагу Прометею і відхилило Фауста, що “технічний геній явно придушив художнього, а може й філософського” [23, с.63].Технократизм, як ракова пухлина, може вразити все тіло культури. Пошук його подолання проходить не лише шляхом синтезу всіх елементів культури, подолання диктатури наукового знання в системі духовних цінностей, а й шляхом синтезу різноманітних культур. І не випадково зараз підвищився інтерес до східної і, зокрема, індійської культури.  Довгий час цю ідею розробляв і пропагував Альберт Швейцер [212]. У Росії необхідність синтезу східної та західної культури одним з перших усвідомив П.Я. Чаадаєв. “На Сході, – писав він, – думка, заглибившись у самому себе, сховавшись у тишу, втікши в пустелю, надала суспільній владі розпоряджатися всіма благами землі; на Заході ідея, всюди кидаючись, вступаючись за людські потреби, бажаючи щастя в усіх його видах, заснувала владу на принципах права; і все ж таки і в тій і в іншій сфері життя було сильне і плідне, там і тут людському розуму не бракувало високого натхнення, глибоких думок і піднесених творінь” [208, с.118]. У наведених словах привертає увагу знов-таки той факт, що у східних цивілізаціях виділяється як найхарактерніша їх риса – наявність високої духовності.
У пошуках альтернатив сциєнтистськи-техніцистським установкам чільне місце посідають філософські погляди слов’янофілів, російський ідеалізм другої половини ХІХ ст., ідеї духовного ренесансу в Росіїї початку ХХ ст. і особливо філософія та етіка російського космізму. У роботах головних його представників [В.Ф. Одоєвський, М.О. Морозов, М.Ф. Федоров, В.І. Вернадський, К.Е. Щолковський та ін.] вперше почала обгрунтовуватися необхідність об’єднання людей не на соціально-політичній чи якійсь інші основі, а звертаючись до ідей екологічного порядку, тому що до природи людство відноситься як єдине ціле, незалежно від класової чи релігійної приналежності. Виділення глобально-екологічної проблеми неминуче повинно було привести до появи вчення про ноосферу і формуванню антропокосмічного світогляду. Природа у системі останнього не об’єкт, який належить обробляти технікою, а світ, у якому ми живемо, і протиставлення в цьому світі штучного, техногенного – природному загрожує глобальними катастрофами. Вихід, на думку В.І.  Вернадського, лише один: спрямувати наукову і технічну думку у русло формування ноосфери, тобто сфери проживання “людини розумної”, здатної гармонізувати свої матеріальні і духовні потреби і зберегти рівновагу в природі.
Якщо свідомість не проникнута гуманістичними принципами, не діалектична, підкорена вирішенню лише утилітарних завдань, то вона здатна зруйнувати світ. Питання про вироблення нового мислення зараз стоїть дуже гостро. Відкривається можливість для вирішення корінних питань суспільного прогресу і кардинальних змін у всіх сферах соціуму та його стосунках з природою. Розум і мораль, честь і совість виступають потужним важелем революційних змін.
Філософське осмислення екологічних проблем в умовах науково-технічного прогресу знайшло своє глибоке відображення в роботах членів ”Римського клубу” – авторитетної міжнародної організації вчених, заснованої у 1968 р. італійцем Ауреліо Печчеї, з метою пошуків вирішення глобальних проблем, які постали перед людством наприкінці ХХ ст. Перша ж доповідь – “Межі росту” [Д. Медоуз, 1972 р.] викликала значний резонанс у світовому товаристві, бо грунтуючись на ретельному економічному та екологічному аналізі автор дійшов висновку, що при збереженні існуючих  темпів науково-технічного прогресу і споживацькому ставленню до природи у першій половині ХХІ ст. людство чекає “глобальна катастрофа”. Щоб запобігти цьому автор пропонує перейти до “нульового зростання”. Яким би приблизним не був цей аналіз, ми не можемо відвертатися від його висновків, які грунтуються на розрахунках. Тепер людство не може сказати: “Ми не знали”. Ми вимушені підкоритися екологічному імперативу. “На відміну від принципа “не вбий”, – пише М.М. Моісеєв, – екологічні принципи будуть змінюватись разом з розвитком техніки і технології, в міру вичерпання ресурсів і, можливо, внаслідок повної перебудови всієї технологічної основи нашої цивілізації. Людям доведеться рахуватися з цим і навчитися звіряти свої дії, свої бажання і цілі з екологічними принципами. Виникає певний “екологічний імператив”. Наука повинна його сформулювати, а люди повинні прийняти. Ось у цьому останньому я вбачаю головну складність забезпечення коеволюції людини та біосфери” [129, с.267]. Для вирішення проблем, що постали перед людством, повинні бути використані всі альтернативи і перш за все слід засвоїти всі культурні досягнення людства, переосмислити духовні шукання минулого та сучасності. § 1.2. Вплив фізики, математики і кібернетики на
формування екологічних уявлень.
Якщо філософія і мистецтво досить рано відреагували на зміни духовної орієнтації суспільства і змогли передбачити негативні наслідки сциєнтизму, то шлях природничих наук до усвідомлення недоліків раціоналізму і його недостатності для побудови адекватної картини світу виявився значно довшим. Успіхи точних наук – астрономії, механіки, фізики і зокрема хімії, які користувалися математичним апаратом і експериментальним методом пізнання, були зорієнтовані на кількісний підхід при дослідженні природи, на її “анатоміювання” – приховали від очей багатьох дослідників реальний світ, з усім його якісним розмаїттям і в той же час непорушною цілісністю. Змінність світу з плином часу, його еволюціонування також довгий час залишалися без належної уваги представників точного природознавства. В умовах засилля механістичного світогляду, фізикалізму екологічні уявлення досить важко торували собі дорогу. Навіть зараз може виникнути питання, як точні науки можуть сприяти розвитку екологічних ідей. Адже між світом абстрактних рівнянь, сил, атомів, полів тощо немає нічого спільного з функціонуванням живих систем і біосфери в цілому. Безумовно, ні в кого не виникають сумніви стосовно справедливості фізичних та хімічних законів для живих істот і біосфери, але останні мають ще й свої власні закони. Отже, слід зробити невелике пояснення.
Точне природознавство мало значний успіх не лише завдяки здатності застосовувати на практиці результати своїх теоретичних шукань. Насамперед точна наука з циркулем та лінійкою доводила велич світу як Божественного творіння. Наука Нового часу і замислювалася значною мірою як ілюстрація світової гармонії, порядку, Божественного розуму. Але про це поступово забули і навіть використовували науку як теоретичну базу для атеїзму. За часів Ньютона сформувався цілісний світогляд, який засобами механіки та математики доводив гармонічну будову Всесвіту, який функціонує як добре налагоджений годинник. І втручатися в такий годинник було б не варто, бо в ньому все тісно пов’язане: і планети, і зірки, і живі організми. Отже, точна наука давала не лише пояснення окремих природних явищ, а створювала цілісну наукову систему світу, хоча й механістичну. Але вона також прискорила розвиток техніки, тобто збільшила могутність людини і її здатність втручання у природу. Реальний світ виявився значно складніший за годинника, а окремі науки, з притаманним їм аналітичним методом, розчленували його на окремі шматки і зараз виникла потреба нового синтезу. Чи буде цей новий синтез істинним і остаточним – говорити важко, бо ж для науки основне – невпинний пошук нового, але головне зовсім інше: ніколи не можна забувати про цілісність світу.
Одним з найбільших світоглядних досягнень сучасної фізики є так званий антропний принцип, або принцип доцільності. Доцільність завжди була незбагненною загадкою живого світу і самий той факт, що про неї заговорили фізики, вказує не глибинну взаємопов’язаність усіх природних явищ.
Головна ідея антропного принципу полягає в тому, що фундаментальні властивості Всесвіту і значення головних фізичних констант, які визначають характер гравітаційного, електромагнітного, сильної і слабої ядерної взаємодії і навіть форма фізичних закономірностей тісно пов’язані зі структурою Всесвіту в усіх масштабах – від елементарних частинок  до галактик, і завдяки цьому можливі умови, за яких виникають складні форми організації матерії і, в решті решт, Життя і Людина (141, с.36).  “Живі організми мають надзвичайно тонку організацію і їх існування, мабуть, критично залежить від єдино можливого гармонійного поєднання взаємодії, яке характерне для нашого Всесвіту” (67, с.175). Таким чином, антропний принцип вказує на взаємозв’язок всіх рівнів організації матерії з одного боку і на дуже вузьку щілину умов, за яких можливо виникнення і існування усього живого і які виникають у Всесвіті завдяки саме таким, а не іншим величинам чотирьох фізичних констант. З іншого боку фізика демонструє не просто наявність закономірностей у природі, а вказує на дуже складну організацію і доцільність її. А це такі поняття, без яких немає ні біології, ні екології. Мимохідь можна відзначити, що природа немовби попереджає, що є такі сфери, втручання в які неприпустиме, бо це загрожує Всесвіту. Природа європейської науки така, що їй мало просто досліджувати, описувати, систематизувати, класифікувати явища чи предмети досліджень. Людина за допомогою науки, знань прагне змінити саму природу. Хімік не просто вивчає хімічну будову речовини – він проводить хімічні реакції, тобто змінює хімічну природу об’єкту дослідження; біолог не просто вивчає генетику – він прагне засобами генної інженерії змінити природу об’єкту дослідження; фізик не просто досліджує будову атому і його ядра – він проводить ядерні реакції... Не виключено, що  можна буде  змінювати і природу (величину) фізичних констант. Але поки що технічна могутність створювала чимало екологічних проблем. Втручання у більш глибокі шари організації матерії також може обернутися трагедією більшою, ніж екологічна.
 Велике значення для формування екологічних уявлень відіграє молода наука синергетика, яка ще сама досить далека від завершення. Витоки синергетики беруть свій початок з трьох наук: фізична кінетика, нерівноважна термодинаміка та теорія катастроф [213]. Вона вивчає закономірності виникнення, існування, еволюції та руйнації систем різної природи, чи то ансамблі молекул, чи мурашник, чи людське суспільство, які обмінюються енергією та речовиною з навколишнім середовищем і за рахунок цього зберігають свою стабільність і структуру, хоча перебувають у стані, далекому від рівноваги. Такі системи є на всіх рівнях організації матерії. Не є винятком і біосфера, хоча це надто складна для дослідження і побудови її моделей система. А тому тут на допомогу синергетиці приходять математика, кібернетика, теорія систем. Математика дає надійний апарат для побудови моделей та розрахунків, кібернетика узагальнює принципи управління і вводить такі поняття, як позитивний та негативний зворотній зв’язок, гомеостаз, а теорія систем допомагає побудувати модель біосфери, для чого потрібно виділення елементів, підсистем, встановлення між ними зв’язків, виділення ієрархічних рівнів тощо. То ж розглянемо внесок цих наук більш докладно.
Як відомо, науки у вивченні природи просуваються від простого до складного, від вивчення структури об’єкту до дослідження його у розвитку, у динаміці. Так було і з екологією. Математичні методи було застосовано для дослідження не всієї біосфери, а спочатку побудували модель окремої складової частини – популяції. Першу таку теорію розробив італійський вчений Віто Вольтерра у 1926р. “Праця Вольтерра, – за оцінкою фахівців, – це, безумовно, теорія біологічних співтовариств, побудована саме як математична теорія. З цієї книжки почалася сучасна математична екологія” [41, с.247]. “Вольтеррівські моделі використовуються для дослідження нових проблем в екології (проблем стабільності біологічних співтовариств, перетину екологічних ніш, формування трофічних рівнів тощо) – проблем, яких просто не було у 30-ті роки і які виникли завдяки розвитку всієї екології в цілому” [41, с.250]. На декілька місяців Вольтерру випередив А.Д. Лотка, а тому в науку увійшло рівняння Лотка-Вольтерра, яке описує взаємовідносини між двома видами в системі типу “хижак-жертва”, “паразит-хазяїн”, “споживач-корм”, тобто класичну систему типу “кролі-лисиці”. Ця модель, до речі, справно спрацьовує і в фізиці, і в хімії [223, с.185-190], що й зацікавило синергетиків.
У I половині XX століття сформувалася наука про організацію складних систем, їх будову, розвиток, управління ними. Вона дещо нагадує синергетику, та й виникають вони майже паралельно, одночасно. Але синергетика акцентує свою увагу на термодинамічному аспекті, ця ж наука концентрується навколо проблем управління, структури, інформації та зв’язку. Найбільший внесок у її формування зробили видатний російський мислитель, революціонер, вчений Олександр Олександрович Богданов, який у 1913-1928рр. видав книгу “Всеобщая организационная наука, или Тектология” [19], австрійський теоретик біології Людвіг фон Берталанфі, як один з основоположників загальної теорії систем та геніальний американський вчений Норберт Вінер, який у 1948р. видав книгу “Кібернетика або Управління і зв’язок у тварині і машині” [38]. Кожна система, незалежно від її природи, у процесі функціонування має певний механізм, який забезпечує її цілісність, отже різним системам притаманні певні закономірності в управлінні. Як пише відомий американський еколог Ю. Одум, “екосистема – це надорганізменний рівень організації, а не суперорганізм; не схожа вона і на промисловий комплекс (наприклад, АЕС) . І все ж таки в неї є одна спільна з цими системами риса: кібернетична поведінка” [143, с.67]. Управління неможливе без постійного порівняння реальних параметрів системи з наперед заданими і без відповідних дій, спрямованих на повернення системи у стан із заданими параметрами. Важливе значення для управління має механізм зворотного зв’язку, тобто зворотної дії системи на орган управління. Коли результат керованого процесу підсилює цей процес – говорять про позитивний зв’язок, а коли послаблює його – то про негативний зворотній зв’язок. Механічні пристрої, які мають зворотній зв’язок, називають сервомеханізмами, а для живих організмів використовують термін “гомеостатичний механізм” [143, с.42; 62; 129]. Гомеостаз походить від грецьких слів homois – подібний та stasis – стан. У біологію його запровадив американський фізіолог Уолтер Кеннон у 1929р., а до кібернетики – Росс Ешбі. Він створив пристрій під назвою “гомеостат”, який після виведення із стану рівноваги сам швидко повертається до нього і підтримує його далі [76, с. 269]. Такий пристрій дав змогу “висловити припущення про те, що процес такої підтримки положення рівноваги є модель процесів гомеостазису – автоматичної підтримки в живих організмах на постійному рівні важливих для їх існування величин, таких, наприклад, як у людини тиск крові або температура тіла” [76, с.269]. Значну роль модель гомеостата відіграла при формуванні поглядів на механізм гомеостазису біосфери, тобто для розвитку екології. Хоча управління в екосистемі дещо відрізняється від механізму дії у механічних системах та організмі. Як пише Ю. Одум, “у теплокровних тварин регуляція температури тіла здійснюється спеціальним центром мозку. Але у великих екосистемах внаслідок взаємодії круговоротів речовини і потоків енергії, а також сигналів зворотного зв’язку від субсистем виникає саморегулюючий гомеостат без регуляції із зовні або “постійної точки”” [143, с.62].
Таким чином, завдяки розвитку кібернетики та загальної теорії систем (ЗТС) сформувалося уявлення про біосферу як кібернетичну систему з позитивними та негативними зворотними зв’язками і “розмитим”  керуючим пристроєм, тобто без чітко виділеного органу управління.
 
§ 1.3. Внесок біології та наук про Землю
у формуванні екологічних уявлень.Представники географії, геології та біології, враховуючи специфіку досліджуваних ними об’єктів, зіткнулися з проблемами і питаннями, які тепер вивчаються комплексом екологічних дисциплін, першими. Погляди вчених інколи були суперечливими [екофільні чи екоробні, оптимістичні чи песимістичні[, інколи один і той же вчений був непослідовний (Бюффон, Докучаєв, Воєйков та ін.), але важливе інше: самий факт постановки проблеми “людина – природа”. На початку ця проблема розглядалася досить однобоко, у руслі геодетермінізму. Досліджували, головним чином, вплив природи на людину: її антропологічний тип, здібності, спосіб життя та ін. Зворотній вплив людини на природу або ж не помічався, або вважався незначним. Першим видатним представником геодетермінізму був французький філософ Шарль Луі Монтескьє. В подальшому він мав багато прихильників, але логіка розвитку географічних ідей була така, що все більша питома вага припадала на вивчення зворотного впливу людини на природу. Цей аспект проблеми вже можна зустріти у О. Гумбольда, Ч. Лайеля, К. Риттера.
Внесок Олександра Гумбольда (1769-1859) у розробку нового світорозуміння та екологічних уявлень такий значний, що на ньому варто зупинитися більш детально. І.В. Круть та І.М. Забєлін у своїй грунтовній монографії [102] справедливо вказують на те, що наукова спадщина О. Гумбольдта за своїм духом належить ХІХ ст., а значною мірою навіть ХХ ст. Маючи тонке художнє сприйняття світу, він підходив до його вивчення з позицій цільності, або, як сказали б ми зараз, системно. Йому належать такі слова: “Головним моїм спонуканням завжди було прагнення обійняти явища навколишнього світу в їх загальному зв’язку, природу, як ціле, яке приводиться у рух і оживляється внутрішніми силами” [60, с. ІІІ]. Другим атрибутом світогляду О. Гумбольдта був еволюціонізм. Без цих двох підходів – системного та еволюційного – на наш погляд, неможливо було б формування екології як науки, і завдяки їм Гумбольдт зміг ввести до наукового арсеналу такі поняття як “сфера життя” і “сфера розуму”, від яких залишається лише один крок до сучасних понять “біосфера” та “ноосфера”. Наступний важливий момент,  на який вказував Гумбольдт і без якого також не може бути екологічного знання – це усвідомлення людства як єдиного цілого. І.М. Забєлін відмічає, що “у ХVІІІст. в головних рисах закінчився процес об’єднання народів у єдину систему” [1002, с.325], а “у ХІХ ст. вже остаточно склалося уявлення про людство як єдину систему і про людство як нову природну силу всепланетного масштабу” [102, с.385]. Наукова діяльність О. Гумбольдта припадає саме на період усвідомлення єдності людства, і в другому томі свого “Космосу”, присвяченому духовному освоєнню природи людиною, він з приводу цього пише так: “Християнство переважно сприяло становленню розуміння про єдність роду людського; цим самим воно благодійно подіяло на “олюднення” народів у їх правах та установах” [60, т.2, с.209]. В наш час почуття єдності людства вже ввійшло в підсвідомість і є невід’ємним компонентом світосприйняття сучасної людини. Таким чином, слова Л. Штернберга – “ця ідея (людства – Є.С.) ще нова, але їй належить майбутнє” [216, с.486], – сказані на початку ХХ ст., виявилися пророцькими.
Виключно важливе місце у становленні екологічних ідей посідає книга американського вченого Г. Марша (1801 –1882) “Людина і природа, або про вплив людини на зміни фізико-географічних умов природи” [122]. Книга побачила світ у 1864р. ЇЇ автор цілком ясно усвідомлює характер та масштаби впливу людини на Земну кулю і розглядає практично усі ідеї та принципи, які зараз складають ядро екологічного знання. Назвемо їх:
1) уявлення про геологічну роль живого;
2) постановка питання про місце людини у природі;
3) ідея природної рівноваги;
4) ідея непередбачуваності наслідків антропогенної діяльності;
5) ідея необоротності антропогенних наслідків;
6) проблема антропогенної зміни ландшафту;
7) проблема антропогенної зміни клімату;
8)проблема винищення видів тварин, як наслідок людської  діяльності;
9) ідея відновлення порушеної природної рівноваги;
10) принцип мінімізації негативних наслідків людської діяльності;
11) ідея недостатності природничих знань для побудови адекватної картини світу.
  Безумовно, деякі уявлення Г. Марша не нові, деякі лише мимохідь висловленні, але, зібрані разом в одній книзі, вони могли б скласти міцний фундамент для подальшого розвитку екологічних уявлень. На жаль, книга не мала належного впливу на сучасників і була надовго забута, хоча справедливо вважається багатьма сучасними дослідними як одна з видатних праць минулого століття.
Розвиток екологічних ідей, який відбувався у руслі геологічних та географічних наук, докладно проаналізовано у монографії Крутя І.В. та Забєліна І.М. [102].
Паралельно з науками про Землю і перетинаючись з ними, йшов розвиток екологічних уявлень у біології [151]. Так, у Ж.Б.Ламарка [1744-1829], видатного французького природознавця, ми зустрічаємо біогеохімічні ідеї [108, с.22, 552], які стали однією із сходинок до поняття “біосфера” у розумінні В.І. Вернадського. У нього також можна знайти турботу за долю природи і людства, викликану непродуманими діями людини [109, т.2, с.442].
Велику увагу біоекологічній проблематиці приділяв видатний англійський геолог Чарльз Лайель [1797 – 1875], який одним з перших серед дослідників поставив проблему взаємодії організму з навколишнім середовищем.
Статус самостійної біологічної дисципліни екологія одержала після виходу з друку у 1866 р. книги німецького біолога Ернста Геккеля [1834 –1919] “Загальна морфологія організмів”. Хоча автор аналізує лише фізіологічний механізм взаємодії живих організмів з навколишнім середовищем, важливо введення самого терміна “екологія”, який вперше застосував у 1858 р. американський мислитель Г. Торо (1817 –1862) [102, с.273], а у 1866 р. Геккель наповнив його біоекологічним змістом та впровадив до наукового обігу.
На цей час вже намітилося головне коло питань, пов’язаних з екологією і залишилося лише розповсюдити термін, розширити його межі. “Екологія” поступово стає родовим поняттям для позначення взаємовпливу та взаємозв’язків у світі живого і між останнім і неживим довкіллям, тобто для позначення процесів у біосфері, але остаточне усвідомлення цього факту ще попереду, воно прийде з розробкою вчення про біосферу В.І. Вернадського, загальної теорії систем Л. фон Берталанфі та О.О. Богданова [див. §1.2], розширенням меж еволюціонізму і усвідомленням фактору часу як особливого ресурсу біосфери.
Таким чином, на кінець ХІХ – початок ХХ ст. у руслі розвитку наук про Землю [геологія, географія, грунтознавство, кліматологія, геохімія тощо] і наук про Живе складається біогеоекологічна проблематика і починається процес формування окремих екологічних дисциплін: в біології – аут- і синекології, екології тварин, рослин, мікроорганізмів; в руслі наук про Землю окреслюється коло проблем, які вивчає соціальна екологія, формується уявлення про взаємний вплив людини і природи.
§ 1.4. Хімічні науки і формування
екології Хімія також не стояла осторонь від екологічної проблематики. Це пов’язано насамперед із тим, що вона безпосередньо має вихід у ремесло, у практичну діяльність. ЇЇ раціоналізація та фізикалізація наприкінці ХVІІІ, і особливо у ХІХ ст. сприяла кращому розумінню хімічних процесів та розширенню хімічної практики. Затвердження в хімії кисневої теорії горіння Антуана Лорана Лавуазьє (1743 –1794), видатного французького хіміка, справедливо називають “великою французькою революцією ” в хімії. Вона дала змогу вірно пояснити всі окислювальні процеси з участю кисню, які відбуваються у природі: горіння, дихання, гноїння. З моменту революції, яку здійснив Лавуазьє, алхімія, за висловом англійського хіміка та  історка хімії Дж.Р. Партінгтона, перетворюється на раціоналізовану алхімію. Значення кисневої теорії горіння для світогляду дуже яскраво показав видатний французький хімік Ж.Б. Дюма (1800 –1884), даючи характеристику заслуг англійського вченого і мислителя Джозефа Прістлі (1733 –1804) як першовідкривача кисню: “ Чи не Прістлі ми зобов’язані деякими спостереженнями над повітрям, докладними знаннями про дихання, горіння і відновлення. З першого разу ці процеси здаються простими і незначними, між тим як, заглиблюючись у таємниці світобудови, ми мимоволі бачимо, що через посередництво саме цих процесів і змінюється поверхня Земної кулі. Не було б цих чинників у природі, наша Земля уявляла би собою найжалюгіднішу, безплідну картину, і, як мертвий труп, здійснювала б свою річну орбіту навколо сонця серед міріад зірок” [69, с.33]. Таким чином, завдяки затвердженню в науці кисневої теорії горіння відбулося поєднання живого і мінерального царств природи і Антуан Лавуазьє зміг сказати: “Нарешті бродіння, гноїння і горіння постійно повертають атмосфері і мінеральному царству ті елементи, які рослини і тварини з нього запозичили“ [115, с.11].  А. Лавуазьє, таким чином, близько підійшов до поняття біогеохімічних циклів хімічних елементів.
Фактично розвиваючи цю думку стосовно сільського господарства, німецький хімік та мислитель Юстут Лібіх (1803-1870) заклав наукові підвалини агрохімії. Передісторію агрохімії виклав у передмові до російського видання книги Ю. Лібіха “Химия в приложении к земледелию и физтологии” академік Д.П. Прянішніков. Він відмічає видатну роль у цій галузі таких хіміків як Б.Паліссі, Ван-Гельмонт, Глаубер, Рюккерт, Соссюр, Бусенго, Вігман та Польстоф.
Як широко мислячий хімік, Ю. Лібіх підійшов до питання родючості грунтів та живлення рослин як до соціальної проблеми. Демографічні та економічні погляди англійського мислителя Томаса Роберта Мальтуса (1766-1834), які самі по собі значною мірою справедливі, викликали занепокоєння у песимістів та роздратування в оптимістів. Але ж потрібні були хоч які-небуть об’єктивні аргументи для надії на покращання родючості грунтів. Такий об’єктивний аргумент і дала теорія мінерального живлення рослин Ю. Лібіха. Вона витримала довгий період боротьби [більше 20 років] з гумусовою теорією плодючості [Теєр]. Ю. Лiбiх з колегами довів думку, яка стала вже тривіальною, про те, що грунт повинен поступово втрачати свою родючість, оскільки завдяки культурі рослин і зняттю їх врожаїв запас живильних речовин стає все менший і менший. Отже, для того, щоб зберегти родючість грунту, слід повертати все в нього взяте [115, с.52]. В цій своїй книзі Ю. Лібіх окремий параграф присвячує розгляду історії суспільства в залежності від землеробства. За його глибоким переконанням падіння всіх стародавніх цивілізацій пов'язане з недбалим ставленням до землі і неправильним землекористуванням. Зараз ця дум­ка знаходить все більше і більше підтверджень [80, с.547-589]. І справа не лише і не стільки у падінні родючості, скільки у порушені екологічної рівноваги.
Ю. Лiбiху належить заслуга відкриття так званого закону мінімуму, який стверджує, що розвиток рослин уповільнюється і може зовсім припинитися, якщо вміст у грунті будь-якого необхідного для їх життя хімічного елементу зменшується нижче якогось порогового значення. Зараз цей закон тлумачиться більш широко [166, с.148-149].
Особливо слід відзначити внесок французького хіміка Ж.Б. Буссенго (1802-1887) у формування екологічних уявлень. Він був засновником першої агрохімічної станції. Дослідження процесу переходу азоту з рослин у організм тварин і потім знов у землю дали йому змогу у 30-х роках минулого століття покласти початок вивченню кругообігу речовин у природі та обміну речовин у тварин і рослин. Його дослідженнями було доведено, що всі росли­ни, крім бобових, беруть з грунту азот. Що ж до бобових – конюшини, люцерни, то вони самі збагачують грунт азотом, який поглинають з повітря. На думку Буссенго кращими добривами є ті, які містять більше азоту [191 , с.55].
Бурхливий розвиток промисловості у XIX cт. відразу ж загострив проблему забруднення води і повітря, відходів виробни­цтва. Але ці труднощі вважалися технічними. А їх вирішення – справою часу. Важливе місце приділялося правовому регулюванню охорони природи. В цьому відношенні досить цікаві деякі погляди Д.І. Менделєєва (1834-1907). Коло його Інтересів було досить ши­роким і крім фізики та хімії включало економіку промисловості і сільського господарства, статистику, демографію. В екологічному плані йому був притаманний непорушний оптимізм, а базувався він на вірі у всемогутність знань, науки, тобто на сцієнтизмі. Він вважає, що відходи, або залишки виробництва [125, т.XI,  с.ЗЗЗ] потребують комплексної переробки, повторного включення до виробничого циклу, тобто переконаний у можливості безвідходного виробництва. Широко відома його думка про те, що спалювати нафту – все рівно, що спалювати асигнації. Він невтомно пропагував ідею комплексної переробки нафти. В свій час була дуже популярна його ідея підземної газифікації вугілля. Але нажаль його глибоке і системне мислення не виходило за межі економіки і точного природознавства. В цілому його погляди можна назвати екофобними. Він не бачив небезпеки у великомасштабному перетворенні природи. Для нього природа, Земля – лише ресурси для промисловості. Ставлення Д.І. Менделєєва до природи сконцентроване в таких його словах: Вступ усього світу в цю промислову добу буде початком новітньої історії, в яку завоюють від природи право на задоволення життя маси людей, які безмежно збільшуються, причому моря та гори будуть не перепоною, а засобом, яким стали річки та корисні копалини, океани води та повітря, і усі сили природи, яких страшилися наші предки [125, т.ХІ, с.261].
Д.І. Мендєлєєва можна вважати одним із попередників ідеї автотрофності В.І.Вернадського [поряд з Ю. Лібіхом, М. Бертло, В.В. Докучаєвим та ін.]. Ця думка неодноразово повторюється в його працях і формулює він її досить чітко: ...мислимі, хоча ще й далекі від втілення, заводи, на яких дармова енергія сонця буде перетворювати дармові повітря і воду у їжу. Тоді між числом жителів і поверхнею Землі не буде цілковитої залежності [125, т.ХІ, с.260]. Як бачимо, ці уявлення Д.І.Менделєєва антиекологічні, і ми зупинилися на них лише тому, що вони дуже яскраво висловлюють уявлення багатьох вчених кінця XIX ст. Слі­па віра в науку та техніку, розуміння природи лише як природних ресурсів, зведення призначення науки до задоволення зростаючих потреб постійно зростаючої маси людей – ось ідеали XIX ст., які відхилені сучасною наукою. Оптимістичні екологічні погляди хіміків [Лібіх, Бертло, Мендєлєєв, Арреніус] засновувалися на уявленні про вічність атомів хімічних елементів і можливості реалізації будь-якого хімічного процесу. Великі надії покладали на гідропоніку як проміжний етап на шляху до повної автотрофності. Адже вона давала можливість вирощувати рослини без грунту.
Виключно широким було коло наукових інтересів одного з засновників фізичної хімії, шведського хіміка Сванте Арреніуса [1859-1927]. Ось перелік лише деяких його робіт: Хімія та су­часне життя, Вплив космічних умов на фізіологічні відправлення (1900), Кількісні закони в біологічній хімії (1925), Велика проблема енергії (1922), Теорія атмосферної циркуляції (1908). В коло його інтересів безпосередньо входить екологічна проблематика. У книзі Хімія та сучасне життя він чітко формулює проблему виснаження природних ресурсів і необхідності їх раціонального використання, обговорює проблему джерел енергії, які повинні замінити нафту та вугілля, окрему главу присвячує хімії і проблемі їжі, його позиція з глобально-екологічних питань досить чітка: Турбота про сирі матеріали кидає вже тепер густу тінь на долю людства... майбутня історія виявить, наскільки прагнення до забезпечення майбутнього сирими матеріалами стало причиною величезного нещастя, яке спіткало зараз людство, або, вірніше, так звані цивілізовані народи. Зрозуміло, що рано чи пізно повинні прийти до такого висновку, що не можна надавати вирішувати питання про використання сирих матеріалів національному егоїзму або користолюбству промисловців. Людство коли-небудь дійде до тієї істини, що воно, скільки це можливо, повинно берегти для майбутнього сирі продукти і заміняти їх робочою силою, яку нам, здається у невичерпній кількості посилає Сонце, або безпосередньо, як у тропічних країнах, або через посередництво енергії, яка залежить від сонця і накопичується у бурхливих потоках і зеленій рослинності [ 7, с.234-235]. Крім того, слід додати, що його цікавили проблеми світового океану, атмосфери, клімату. Він одним із перших указав на можливість кліматичних змін, пов'язаних з вмістом у атмосфері вуглекислого газу, тобто на проблему, пов'язану з парниковим ефектом.
З ім'ям німецького хіміка Фрица Габера (1868-1934) пов'язане вирішення людством однієї з глобальних проблем – проблеми зв'язаного азоту, азотного голоду [адже без сполук азоту немає ні добрив, ні барвників,  ні ліків, ні вибухівки тощо]. Йому вдалося, використовуючи досягнення теоретичної хімії, здійснити безнадійний, на думку багатьох, синтез аміаку з азоту повітря та водню. Такий успіх науки та технології надихав людство на нове підкорення природи. Але складність хімічної технології змушувала вчених шукати інших шляхів перетворювання речовин.  Ф. Габер закликав вчитися у природи: Ми повинні вивчати, як утворюється цукор з вуглекислоти та води, при звичайній температурі і дії світла, як в умовах життя рослини частини цукру сполучаються з утворенням клітковини, як виникають глюкозиди, створюється білок. Перший рішучий крок на цьому шляху буде зроблений тоді, коли нами бу­де з'ясовано будову певного класу речовин, які називаються ензими [44, с.76].
Почесне місце в історії науки займає видатний французький хімік Анрі Луі Ле Шательє (1850-1936). У 1884 році він сформулював принцип, який у подальшому став називатися його ім'ям. Цей принцип описує вплив різноманітних факторів на стан рівноваги хімічних систем і вказує на те, як система на них реагує. Але у світлі сучасних уявлень [див. §1.2] його можна тлумачити як прагнення зберегти гомеостазис [125, с.43]. Це дало змогу В.Г. Горшкову та К.Я. Кондрат'єву застосувати принцип Ле шателье до аналізу процесів, що відбуваються у біосфері [59].
Особливо слід згадати роботу американського біохіміка Л.Ж. Гендерсона (1878 – 1942) Життєве середовище, яка написана на початку XX cт. Працюючи на межі хімії та біології, а також під впливом філософських ідей французького мислителя Анрі Бергсона (1859-1941), автор дійшов висновку, що не лише організми пристосовані до навколишнього середовища [цей погляд надійно закріпився у науці завдяки роботам Ч. Дарвіна та Е. Геккеля, а й саме середовище являє собою унікальне утворення, здатне підтримувати життя. Го­ловний висновок, до якого прийшов вчений, звучить виключно сьогочасно: Властивості матерії і явища космічного розвитку ... тісно пов'язані з будовою живих організмів і з їх пристосуваннями; а тому ці властивості є значно важливішими для біології, ніж це вва­жали раніше. Загальний процес розвитку, як космічний, так і органічний, єдині, і біолог правий, що всесвіт біоцентричний за самою своєю суттю [50, с.197]. Гендерсон послідовно відстоював ідею дуже тонкої, фактично унікальної, організації космосу і планети у часі та за хімічним окладом. Коротко його роботу можна охарактеризувати як хімічне обгрунтування антропного принципу (див. §1.2).
Аналізуючи якісний  та кількісний хімічний склад планети та дані космохімії на той час, а також самі хімічні закономірності, Гендерсон дійшов висновку, що поряд з останніми існує цілий ряд аномалій та унікальних властивостей, і це стосується саме тих речовин та елементів, які складають внутрішнє і зовнішнє середовище живого. Перш за все вражає своєю унікальністю вода, і не лише набором певних властивостей, а насамперед випадінням цих властивостей із загального ряду закономірностей, які можна спостерігати, порівнюючи воду з аналогічними речовинами [гідратами або оксидами]. Вчений детально зупиняється на термічних властивостях води (ано­мально висока теплоємність, теплопровідність, теплота фазових переходів, здатність розширятися під час замерзання) та властивостях води як розчинника (аномально висока діелектрична проникність, поверхневий натяг) і робить висновок, що зміна будь-якої з властивостей води призведе до руйнації життєвого середовища.
В цілому Гендерсон розвиває свої погляди у руслі сучасного глобального еволюціонізму. Йому хоча й не вдалося чітко показати спрямованість еволюційного процесу на всіх рівнях матерії (ця задача є дискусійною і сьогодні), але, як здається, вдалося відшукати шлях до сучасного синергетичного підходу (див. §1.2). Він виділяє два фактори еволюції: тенденція і час. Вони є цілком незалежними змінними і разом створюють певне постійне середовище процесу розвитку [50, с.191].
Намагаючись осмислити здатність хімічної форми організації матерії породжувати життя і служити йому середовищем, Л.Ж. Гендерсон дійшов висновку про недостатність періодичної системи хімічних елементів Д.І. Менделєєва для розуміння хімізму у повному обсязі. Підсумком цього дослідження, пише автор, є доказ того, що у властивостях елементів є інший, по суті неза­лежний порядок. Ця нова закономірність є, так би мовити, прихованою, якщо ми будемо розглядати властивості матерії з абстрактної і статичної точки зору. Хоча хіміки вже давно мають про неї деяке непевне уявлення, ця закономірність розкривається ясно лише тоді, коли у наших дослідженнях ми приймемо до уваги також і час. Вона має динамічне значення і відноситься до явищ розвитку. Вона перебуває в такому відношенії до раніше з'ясованої закономірності, як у біології функціональне до структурного. А тому вона включена в неї [50, с.191]. Він показує, що розгляд хімічних процесів у часі приводить до зовсім іншої хімічної картини світу. Виявляється, що властивості елементів розподілені між елементами нерівномірно, і водночас невипадково. Такий розподіл не зв'язаний виключно з періодичністю. Виявляється, що найяскравіші характерні ознаки концентруються лише на деяких елементах, і в першу чергу на водні, кисні та вуглецю. Внаслідок цього виникають деякі характерні ознаки космічного процесу, які ніколи не змогли б виникнути при іншому розподілі властивостей елементів, який існує в теперішній час. Такий порядок має для космічної та органічної еволюції важливі наслідки, такі як найбільша сталість і незмінність фізико-хімічного стану поверхні планети, максимальна складність її окладу, існування на ній складних, стійких і повних енергії систем [50, с.195-197]. Розуміння автором глобального хімізму планети як частини загальнокосмічної еволюції, яка підпорядкована цілком певним об'єктивним, хай ще й не вивченим, закономірностям, наштовхує на думку про неприпустимість свавільного та безкон­трольного втручання хіміко-технологічної діяльності у планетарні хімічні процеси.
Погляди Л.Ж. Гендерсона знайшли експериментальне підтвердження у роботах італійського хіміка Дж. Піккарді [154] та радянського вченого і мислителя О.Л. Чижевського [21]. У дослідженнях з аероіоніфікації останній дійшов висновку, що для підтримки життя необхідним є не просто кисень, а певним чином іонізований кисень, в цілком певним співвідношенням позитивних і негативних іонів, відхилення від норми відразу ж позначається на стані живого організму. До того ж він встановив, що позитивні аероіони негативно позначаються на життєдіяльності, а негативні – позитивно, що дозволило йому запропонувати ефективний метод лікування деяких захворювань і надати корисні поради сільському господарству. Але мова про інше. Справа в тому, що необхідне для підтримки життя співвідношення кисню залежить як від зовнішніх умов, так і від природи самих атомів. Як пиже П.К.Коржуєв, є дещо величне в тім, що лише одна властивість цього життєво-активного елементу, яким є  кисень, зумовила дуже складний характер еволюції на нашій планеті [99, с.22-23].
Осмислюючи великий експериментальний матеріал про вплив сонця на живі організми, О.Л. Чижевський дійшов  висновку про необхідність припустити існування Z-випромінення, яке йде від сонця і відповідає за підсилення функціональної активності біосфери, фактів, що підтверджують цю гіпотезу, багато, але складність полягає в тім, що це біоактивне Z-випромінення невловиме поки що  існуючими фізичними методами, а проявляється лише в деяких хімічних реакціях, перш за все у клітинах живих організмів, а тому його природа залишається поки що не розкритою. Подібну робочу гіпотезу вимушені були запропонувати ще декілька природознавців: німецький мікробіолог Г. Бортельс, японські вчені Х. Морияма та І. Таката, італійський хімік Дж. Піккарді. Останній у результаті багаторічних експериментів дійшов висновку, що зв'язок між космічними та фізико-хімічними (не біологічними) явищами у теперішній час вже твердо встановлений [154, с.82]. Ці дослідження вказують на взаємозв'язок біологічних і земних хімічних процесів з космічними, а, отже такий зв'язок повинен враховуватися під час хіміко-технологічної діяльності людини.
Не можна обминути увагою погляди академіка Пауля Івановича Вальдена (1863-1957), видатного хіміка та історика хімії. В роботі Обесценивание материи, яка потім увійшла до книжки Наука и жизнь, з вичерпною повнотою розкрито практично усі екологічні проблеми, які пов'язані з великомасштабною хіміко-технологічною діяльністю людини. Сама назва роботи вказує на те, що побоювання автора пов'язані з гіпотезою про теплову смерть всесвіту.
Добре розуміючи, що шлях матеріальної культури пролягає че­рез родовища корисних копалин, ці центри живлення промисловості, невикористані ще родовища, з цієї причини, в віхами, які позна­чають майбутній напрямок і зосередження промисловості [27 ,с.6], П.І. Вальден ставить проблему вичерпання ресурсів і пропонує такі шляхи її вирішення:
1) бережливість;
2) створення сурогатів;
3) розвідка нових ресурсів;
4) переробка відходів.
 Він стверджує, що в хімічній промисловості кожне виробництво стоїть тим вище, чим менше в ньому є відходів і залишків [27, с.21]. В спеціальному параграфі Про міроприємства в майбутньому він особливу ува­гу приділяє питанням виховання та підготовки кадрів з урахуванням екологічних проблем. Особливо гостро він виступає проти споживацького способу життя, який негативно позначається на всій природі, проти захоплення всілякими модами, які не мають життєвої потреби, але значно збільшують споживання, а отже руйнують природу, знецінюють матерію.
Таким чином, ми бачимо, що хімія посідає чільне місце у процесі формування глобально-екологічної проблематики та екологічно орієнтовного світогляду. Саме розвиток хімії дав змогу зрозуміти сутність процесів круговороту речовин у природі (Лавуазье, Прістлі, Бусенго, Лібіх), поставити проблему  вичерпання при­родних ресурсів, висунути ідею автотрофності та безвідходного і маловідходного виробництва, а головне – відчути єдність та взаємозв'язок процесів у біосфері та космосі.§ 1.5. Синтез В.І. ВернадськогоНа кінець XIX, початок XX століття було окреслено коло питань, які складають предмет екології. Але потрібен був синтез всіх накопичених знань, оскільки вони залишалися розмежованими бар’єрами окремих наук: біології, хімії, географії, геології, геохімії. Такий синтез і був здійснений Володимиром Івановичем Вернадським (1863-1945) в його вченні про біосферу. Така робота була під силу лише філософськи мислячому різносторонньому при­родознавцю, яким і був видатний мислитель. На початку свого на­укового шляху він був хіміком і мінералогом, і поступово в коло його наукових інтересів входять питання геології, біології, життя, еволюції, космічної ролі живого. Ось що він сам пише у передмові до Біогеохімічних нарисів у 1935 р. : Я зіткнувся з біогеохімічними проблемами у 1891 р. ...Раніше моя робота була спрямована головним чином на хімію та кристалографію... Але під час читання в університеті мінералогії я став на шлях, в той час незвичний, значною мірою у зв'язку з моєю роботою і спілкуванням у студентські роки (1888-1897) з... В.В. Докучаєвим. Він вперше звернув мою увагу на динамічну сторону мінералогії, вивчення мінералів у часі... Звідси у Московському університеті виникла своєрідна течія мінералогії, яка привела до виникнення геохімії як науки, що вивчає історію атомів у земній корі... і до біогеохімії – науки, яка вивчає биття в аспекті атомів. Неминуче, ще у 1891 р. я зіткнувся при такому підході до мінералогії з питаннями про життя і його вплив на утворення мінералів [ 33, с.6].
 Історії створення В.І. Вернадським вчення про біосферу та його подальшу розробку присвячено дуже багато праць [З2,138]. Але слід іще раз підкреслити, що це вчення увібрало у себе всі досягнення природничої та філософської думки Нового часу і за­гострило вирішені проблеми точного природознавства, фактично поставило перед наукою та філософією завдання створення нового світогляду, нового світорозуміння. Виникає потреба у перегляді фундаментальних понять: простір (анізотропність, правизна-лівизна, мозаїчність), час (глобальний еволюціонізм, ієрархічні рівні матерії та часу), матерія (структура, стабільність), життя (космічна роль життя, феномен людини). В роботі Автотрофність людства В.І. Вернадський пише: Цілком очевидно, що існує певна спрямованість в палеонтологічній еволюції органічних істот і що поява в біосфері розуму, свідомості, спрямовуючої волі – цих ос­новних проявів людини – не може бути випадковим. Але для нас ще неможливо дати будь-яке пояснення цьому явищу, тобто не можна логічно пов'язати його з сучасною науковою побудовою світу, яка спирається на аналогії та аксіоми [33 , с.53]. В іншій статті – Вивчення явищ життя і нова фізика – мислитель висловлює надію, що революція, яка почалася у фізиці, захопить біологію: Переворот, що здійснюється у нашому XX ст. у фізиці, ставить у науковому мисленні на чергу перегляд основних біологічних уявлень. Мабуть, він вперше дає змогу у чисто науковій концепції світобудови поставити у Космосі на належне місце явища життя [33,  с.175]. Але весь пафос вчення про біосферу зводиться до того, що зміцнюється уявлення про науку, про роль наукової думки в історії Землі та Космосу. Поява у біосфері планети розумної істоти докорінно змінює в ній всі процеси, а головне – з'являється за­гроза самознищення біосфери, екологічної катастрофи. Але вели­кий оптиміст В.І. Вернадський, так само як і інші представники філософії російського комізму (М.Федоров, К.Е. Цiолковський) і видатний французький мислитель Тейяр де Шарден (1881-1955) не сприймають такого фіналу еволюції. І вихід Вернадський вбачає у закономірному переході біосфери у ноосферу, тобто стан розумного вольового регулювання природи. Еволюція природи і, зокрема, біосфери зупинитися не може, але й продовжуватися стихійно, як було до цього часу, також не може. Подальший роз­виток вбачається як коеволюція [131,  105] або активний еволюціонізм [171].
Як ми бачило, В.І. Вернадоький синтезував у вченні про біосферу розрізнені уявлення про взаємовплив живого і неживої речовини, природи і суспільства. Р.К. Баландін абсолютно вірно відмічає, що за своєю суттю, це (вчення про біосферу – Є.С.) ­глобальна екологія та екологія людини[32, с.92]. Фактично Вернадський здійснив наукову революцію. ХХ століття, – пише М.М. Моicєєв, – мені здається доречним пов'язати з ім'ям В.І. Вернадського, бо в цьому столітті також відбулася зміна уявлень, яка зруйнувала деякі традиційні кордони міх природничими і суспільними науками і в основі цієї революційної зміни лежить вчення Вернадського про ноосферу, про можливість поступового переходу біосфери в якісно новий стан [132, с.73]. Важко не погодитися з Р.К. Баландiним, що з появою вчення про біосферу в науці відбувається зміна лідера [32, c.94]. Науки про Землю виходять на перший план, що змушує їх звертатися до філософії, оскільки стара, фізикалістcька, методологія не дає можливості задовільно вирішувати посталі питання.
З вченням про біосферу в науку входить нова парадигма, до того ж не часткова, а така, що охоплює усі галузі знань, від фізики до етики. Після класичної постановки проблеми Вернадським подальший розвиток екології відбувався – у руслі біосферної парадигми і продовжується в наш час. За своєю суттю вчення Вернадського про біосферу-ноосферу – це комплексна науково-теоретич­на програма, яка спрямована на узгодження інтенсивної людської діяльності зі значно повільнішими процесами, які відбуваються у біосфері та геологічними процесами і явищами. Оскільки соціальна форма організації матерії еволюціонує більш високими темпами, ніж нежива природа і біосфера, то й виникає загроза екологічної кризи.  Пошуки виходу з глухого кута, в якому опинилася технічна цивілізація, ведуться широким фронтом. Успіхи, безумовно, є. Але вони мають локальний характер. На жаль, ми поки що вимушені погодитися з Р.К. Баландіним: Задача ця надзвичайно складна. її вирішення – навіть у головних рисах, першому наближені – відсутнє. У  працях Вернадського немає готових рецептів лікування хвороб сучасної технічної цивілізації [32, с.95].

КОНТРОЛНІ ПИТАННЯ ДО ПЕРШОЇ ГЛАВИ
І. Як і коли у європейській культурі затверджується сциентистський світогляд ?
2. Які вчені, філософи, письменники негативно ставилися до поши­рення наукового світогляду і чому? Які альтернативи вони про­понували ?
3. У чому полягає сутність технократизму і які головні принципи індустріалізму ?
4. Чому у XX ст. підвищився інтерес до міфологічного світогляду?
5. У чому відмінність східної та західної культурних традицій та чому у XX ст. виникла потреба їх синтезу ?
6. Що пропонують представники філософії російського космізму для вирішення глобальних проблем, зокрема екологічної проблеми ?
7. Ким, коли і з якою метою було створено міжнародну організацію вчених Римський клуб ?
8. У чому полягає сутність антропного принципу ?
9. Що вивчав синергетика ?
10. Як перетнулися шляхи математики та екології? Хто заклав осно­ви математичної екології ?
11. Що спільного між організмом, біосферою та АЕС ?
12. Що таке гомеостаз ? Чим відрізняється механізм саморегуляції
організму та біосфери ?
1З. Який внесок у формування екологічних уявлень зробили Ж.Б. Ламарк, 0. Гумбольдт, Г. Марш ?
14. Хто і коли запропонував термін екологія ? Який зміст в нього вкладали ?
15. Яке значення для розвитку екології мала киснева теорія горін­ня А.Л. Лавуазьє ?
16. Який внесок у формування екології зробив Ю. Лібіх ?
17. Хто першим почав вивчати процес кругообігу речовин у природі?
Який саме цикл було досліджено ?
18. Дайте загальну характеристику екологічних поглядів Д.I. Менделєєва, С. Арреніуса, Ф. Габера.
19. Чому залишаються актуальними погляди Л.Ж. Гендерсона на життя та життєве середовище ?
20. Який хімічний принцип дає змогу описувати стан біосфери ?
21. Дайте характеристику поглядів О.Л. Чижевського та Дж. Піккарді.
22.Охарактеризуйте погляди на екологічну проблему П.І. Вальдена.
23. У чому полягає суть наукового перевороту, який здійснив В. І. Вернадский ?


* параграф написаний Шубіним Василем Івановичем

Словарь

[а-ав]  [аг-акс]  [акт-альт]  [альф-апат]  [апел-ах]  [б-банків]  [банкір-біх]  [бла-бюр]  [в-ввіз]  [вед-вир]  [вис-відс]  [відт-вхід]  [г-гоме]  [гомо-гуф]  [д-ден]  [деп-диве]  [диві-дій]  [діл-дум]  [е-експон]  [експор-еш]  [є]  [ж]  [з-замов]  [замор-збут]  [звед-зус]  [і-інв]  [інд-іні]  [інк-інтерн]  [інтерп-йох]  [к-квит]  [квін-колег]  [колек-комуна]  [комуні-конто]  [контр-кор]  [кос-к'ят]  [л-ліз]  [лік-ляс]  [м-мас]  [мат-мин]  [мис-мін]  [мір-мун]  [н-нев]  [нег-нож]  [ном-нью]  [о-обс]  [обу-опт]  [опц-ощ]  [п-піб]  [пів-под]  [пож-пос]  [пот-пров]  [прог-п'ят]  [р-ред]  [рее-рен]  [рео-риз]  [рик-рит]  [рів-рух]  [с-сел]  [сем-сім]  [сіт-спож]  [спон-стрип]  [стріч-сюр]  [т-тін]  [тов-тур]  [у]  [ф-фін]  [фіо-фун]  [х]  [ц]  [ч]  [ш]  [щ]  [ю]  [я]